— Ти вмієш літати… Вмієш літати. У цьому полі у всіх є таємниці. У всіх, окрім мене…
Синя точка кружляла над полями. Ховалася за хмарами, зливалася із видноколом і знову з’являлася. Небц оббігав чужі ниви, ступав на межі, гарцював поміж рівчаками й курними стежками. Обминав пасовиська. Не звертав уваги на польовий люд, бо й вони не звертали уваги на легіня. Так наче відали, що ЛьоНика вміє літати й що він марить нею усе літо. Небесний Цикорій судомно міркував: «Розіб’юся вщент, помру від виснаження, але ця дівка стане моєю…»
Русалка приземлилася просто посеред житнього поля. Стала попід Рожевим колоском, як під деревом. Чекала на свого хлопака.
Цикорій біг поміж балок і калюж, забрьохався, потьмянів… Дихав важко аж зелені нутрощі вкрилися багрянцем. І лише зграя мижаїв летіла за сміливцем. Певно боялися аби не переступився й не впав на чуже поле. До Рожевого колоска лишалося десяток кроків. ЛьоНика кинула назустріч легеневі довге квітчасте пасмо, а сама чкурнула на рожевий стижень. Скочила швидко, як синя вивірка.
Небца рвонуло й відкинуло високо у повітря. На льоту він спробував ухопитися руками за стовбур. Вчепитися пальцями в солом’яну поліроль Зась. Рожева блискавка вдарила поміж грудей, і хлопак відлетів далеко за обміжок. Вдарився плечем об старий іржавий візок.
— Не пускає, ЛьоНико, поле не хоче… — увесь зблід. Зробився прозорим, як шкельце. — Цього ти хотіла?
Відчув як повітря влилося у нього незримим потоком. Дихав, наче людина. А це значило, що він розпадається на часточки. Може помирає? Бо ж духи не дихають…
***********
Спека кружляла у повітрі роєм жовтих ос. Усі польовики схудли, скоцюрблилися, зробилися млявими й сумними… Поля лущилися й боліли, мов жива плоть. Двоє русалок ледь не згинули від зневоднення. Лише Дідухова дружина й Баштанник, чиї врожаї потребували сонця й малу краплю води, ще трималися. Старий Дідух не раз відправляв мижаїв до Перуна і Стрибога. Проте жоден сірий янгол так і не повернувся. Не знати було, може всі гинули від спраги, а може їх вбивали розгнівані боги. Так чи інакше не могли польовики зрозуміти, чим завинили перед верховними богами, бо ж не зналися на людських гріхах? Чи думали, що не зналися?
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.