Цикорієвий мак

— Голубице… Ми тебе не звинувачуємо, — почав було Дідух.

— Правила для всіх… — перервала сиза русалка й зняла з себе картату сукенку…

Натовп спантеличено змовк, було чутно як рухаються тіні за сонцем. По своїй волі ніхто із польовиків не погоджувався зняти рідну одежину, яку ростив все життя. Для польового чоловіка віддати вбрання означало відрубати правицю. Скинути нутро. Позбутися самого себе.

— Одягни, Голубице. То зайве… Зайве — ніяковів Дідух, — Ти не польовичка…

— Правила для всіх! – повторила гордовито.

Русалки дивилися на Голубицю здивовано й заздрісно. По правді сказати, стан у дівчати був не з гірших. Мала чим хизуватися…

— Перед Небцем викаблучується… — прошепотіла Дівич Гірчиця.

Із натовпу вибіг Баштанник із клаптем жовтого ситцю й кинувся прикривати голі Голубицині перса.

— У мене вдосталь всякого начиння, — пригортав русалку до товстого черева…— Аби лишень не захворала.

Старому Дідухові ввірвався терпець: викаблучування Голубиці, залицяння Баштанника, котрий з самого рання встиг ущипнути навіть його дружину.

— Йдіть всі по своїх полях, — гримнув так, що аж великий кавун під його дупою розколовся на дві частини, — Нехай межовики розберуть усі ваші тканини… Сьогодні усім пробачаю їхні борги. Усім! – кинув ядучий погляд на Голубицю, але дівчина не чула нічого й нікого. Світу білого не бачила… Краєм ока дивилася на Небца.

*******

Тієї ночі небо було болотяно-зеленим і відсвічувало насиченим подорожником. Сонце зійшло неочікувано – опівночі – й нагадувало повен місяць. Розпочиналося свято Рожевого колоска. В цей день польовики повиходили зі своїх домівок. Тільки один день у році вони могли літати високо над землею й плавати глибоко у воді. На житньому полі пускав корені паросток священного Рожевого колоска. Верхівка рум’яного стрижня сягала космосу, а корені спускалися глибоко в земні надра. Кожен польовик міг спробувати свого щастя – знайти на стеблі чудодійну пурпурову росину. Ходили чутки, що істота, яка володіла краплиною, робилася щасливою до скону.