Цикорієвий мак

Що не кажи, а таких працювитих польовиків, як Небц і ЛьоНика годі шукати. Допоки Волошковійки гралися у міжмурки, ганяли квача поміж нивок, кохалися із межовиками у затінку бурянів, ці двоє диваків гарували на своїх полянах.

Небц і ЛьоНика нагадували брата й сестру. Обоє блакитних. Він статний та прозорий, із паклею трав у грудях. Вона — тонке дівча, із вустами кольору перваншу та синіми індіго очима. Ще й у лляній сірій сукенці, а замість волосся квіточки льону.

Небц одразу вподобав собі це юне дитя, бо нагадувала самого себе, наче народилися із однієї насінини. Довгими зоряними ночами Цикорій бачив один і той же фантом: із його грудини викапує тепла синя рідина й перетворюється на блакитну дівчину. Юнакові ввижалося, що то він створив ЛьоНику. Ніжну і мовчазну… Створив для себе аби було кого пестити… Ким милуватися.

Він пам’ятав перші миті свого переродження на землі, коли витав над землею, а всі польовички кружляли над ним у танку. І лише ЛьоНика стояла остронь. Від неї віяв синій пар… Дівчина не мала часу на пустощі, бо ж поспішала розсіяти навколо свого полечка вологий туман. А може й не хотіла вітати новенького? Не хотіла аби Небц народився?

В той вечір блакитний парубок здивовано розглядав польовий люд: бачив світ вперше у житті. Всі русалки були різнобарвні… Зелені, жовті, теракотові… Навіть чорні. Такі неприродно строкаті. Дикі у своїх барвах. Палкі понад край. Кожна зі своєю пристрастю. Здавалося, опалювали Небца своїми барвистими танками, а йому хотілося відчути знайомий холод.

Не один день Небц спостерігав за блакитною дівчинкою й чудувався, бо завше ЛьоНика сторонилася розмов… Певно почувалося самотньою й покинутою.

Щоночі Цикорій підходив до лляного лану й видивлявся, як польова русалка полірувала волоссям блакитні дзвоники. Жоден польовик не мав призволу заходити у чуже поле, отож Небц ховався у бур’янах. А нахабні Волошковійки лоскотали соромливця…