Не хочу тієї клятої росини. Двічі знаходила й двічі була в благості…
Рожевий колосок розділив небокрай на дві рівні частини. Розрісся по ньому тонкими шершавими вусиками. На горизонті замаячів чийсь силует, так наче хто запустив у небо грудку землі. Летів мижай. Маленький сірий миш із крилами жайворонка.
— Небце, Небце, тебе всі шукають! — кликав віддалік.
За мижаєм бігла стара КаптоПлянка, розвіваючи за вітром сіру плахту.
— Русалка Голубиця перед всією громадою поклялася залізти на колосок й дістати для тебе пурпурову краплю… Вже й Болотниця її займала, і Дідух просив… Вона ж бо не із польовиків. Але ти ж знаєш Голубицю… Стала всіх переконувати, що вона не лісовичка, а значить має право.
— Весь ліс за нею спостерігав… — продовжив розповідь мижай, — Залізла на колосок. Піднялася високого над хмарами. Мало хто міг розгледіти… і раптом впала долі непритомна…
Небц зірвався із місця. Вхопив ЛьоНику за лікоть « летимо». Але чуже поле різко відхтовхнуло… Це значило, що газдиня лютує…
— Щойно просився зі мною у ліс, а тут тікаєш…
— Давай допоможемо Голубиці, бо ж згине…
— Не піду. Лети сам… — в очах ЛьоНики виступили сьози.
«Не віддамся йому ніколи, ніколи…» Подумала.
********
Голубиця хворіла довго й виснажливо. Ніхто не розумів, що з нею трапилося, бо Рожевий колосок мав силу демонічну й незбагненну. Старий Дідух раяв послати в ліс за відьмою, але ЛьоНика при всіх виставила на посміх польового вождя: згадала двох своїх наречених, їхні молоді роки. А ображена Дідухова дружина взялася кепкувати із ЛьоНики, що мовляв хоче русалчиної смерті, бо ревнує…
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.