Цикорієвий мак

******

Щонеділі на повен місяць польовики влаштовували день Веретена. Це свято започаткував старий Дідух ще з прадавніх часів, коли тільки-но взявся верховодити над польовим народом. Зранку, коли люди йшли до церкви, польовики збиралися посеред Дідухової поляни й кожен приносив громаді свою пряжу — сувій травянистої тканини. Хто не вмів, або ж не хотів прясти, домовлявся із кротами та жайворонками. Міг ділитися тим, що жертвували люди.

Старий ватажок вигадав заведенцію не випадково: усі польовики народжувалися разом із вбранням. Воно росло, відновлювалося на тілі. Могло за бажанням власника змінювати колір. Але ж польовики полюбляли прикрашати дороги, яри та межі… Люди не відали про існування польового убранста, проте навіть людські вирла розрізняли святковий блиск жовтої пшениці, сяйво росяних трав, перламутрові барви…

А тут ще наближалалося свято Рожевого колоска, до якого польовики неабияк готувалися…

Бувало й таке що польовий дух лінувався прясти й не приносив кросни, тоді-то його карали усім родом. З винуватця знімали убранство і ходив голий аж поки не відросте нова одежина. Аби не осоромитися на всі усюди польовики домовлялися із павучим народом. Деякі русалки плели пряжу самі й цим неабияк хизувалися.

Вперше в житті Небц рихтувався показати громаді свої сувої. У цупке прядиво вплітав краплини води. За помічницю взяв чорну шпачиху. Бурий крам скидався на килим. «Певно згодиться для широкого шляху, — міркував Цикорій.» Юнак неабияк брижився, бо ж виплітав нитки вперше у житті. А ще більше животів, бо на святкування мусила прийти ЛьоНика. Всі в окрузі знали, дівка неабияка пряля. Одного разу її тканку навіть поцупили люди, коли необачно залишила сувій без нагляду. Суперницями ЛьоНики були Травниця й русалка Голубиця. Сказати по правді усі в громаді дивувалися чому та розперезана ягідна дівка прибилася до їхнього стану. Бо ж не була польовичкою. Ніхто не силував шити-вишивати для полів. Сама приходила на свято, ще й приносила величезну скриню із крамниною.