Цикорієвий мак

Небц радісно оглядав своє полечко. Жадібно пив воду, і його стан твердів, робився сильнішим, мужнішим. ЛьоНики ніде не було. Двері землянки колихав сильний вітер… «Де ж вона? Де?»Небц не міг заспокоїтися. Може згинула — розчинилася у повітрі? Не дочекалася дощу? А запитати у Волошковійок соромно…

Гроза силилася, з кожною хвилею наростала. Води ставало так багато, годі зловити хоч дрібку повітря. Польовики кинулися врозтіч. Дехто сховався у балку поміж фруктових садів. Зелені яблуниці дозволили сховатися під деревами. Інші закопалися у ріллю. Найсміливіші повтікали на людське кладовище, бо ж привиди бояться води і у грозу ховаються до могил.

Небца било градом і по стану лишалися впадини. «Де ж та ЛьоНика? Де?» Бігав поміж мокрих доріг, оглядав кожен кущик… Синьої дівчини ніде не було. Планетники лупили в небо, як у бубен. Різали хмари невидими швайками. Все змішалося докупи. Небц помітив як помідорна плантація розмокла. Плоди побив град. Поле надувало криваве місиво.

Міцна бискавка вдарила посередині цикорієвої рівнини. Раз і вдруге — поруч із межею. Бліді плуги розвергали надра. І де тому вогню взятися? Все палало. Полум’я, вода, блискавиці… Небц кинувся заливати пожежу прозорою рідиною з грудей… Розпурхував, наче узвар.

— Залиш поле, — кричав Старий Дідух із вітряка.

— Залиш… — прохала КартоПлянка.

Небц не міг зупинитися… Його тіло зменшувалося. Затерпало. Виливалося у сльоту.

— Чому вогонь не гасне, адже дощ? — охав попід кавунами лисий Баштанник.

Болотниця вискочила із гниловоддя й допомагала заливати пожежу каламутною ряскою.

— Припиніть цей гамидер, — кричала в небо Планетникам, що бавилися із грозою.