Цикорієвий мак

Небц не йняв віри: «Вона перебралася на Рожевий колосок… Живе там…— повторював свої сподівання, як мантру.» А Голубиця щодень діставала за живе, лихословила з людським запалом: «Чому ж тебе не навідає, чому не поцікавиться як ти почуваєшся, чи бува не спустив дух? Отак любить…»

Небца такі розмови дратували. Доводили до сказу.

— Голубице, може то ти причетна до її зникнення? Може замкнула у тій норі?

А сам міркував: а може справді переселилася до Апрового лабіринту, бо ж звідкіль знала про їхню з Голубицею нічну прогулянку? Слідкувала?

У останній день жнив Дідух зібрав усіх на полянці із вітряком. Його промова була коротка й сумна.

— ЛьоНика більше не повернеться, — резюмував похмуро. – Поле вирішило зростити нового польовика. На кротовій купці бачив синього черв’яка. Перед зимою він втілиться у духа.

***************

Діджеї грали із особливим запалом. Музика роззипалася у простір дрібкою коричневого цукру. У віп-кімнаті Верхан Петрович і троє його помічників розпивали ямайський ром й закушували коржиками із лайму та смородини. На столі лежала купа паперів, графіків, чернеток. З-за прозорої стіни виднілася більярдна зала, танцювальний майданчик.

Власник ресторану легенько постукав у двері.

— Заходьте, — почув низький чоловічий голос.

— Верхане Петровичу, дорогий наш, радий бачити, — ресторатор потис міцну руку губатого чолов’яги. Інші гості були підшофе. Голосно кепкували один над одним і вихвалялися фотографіями у телефонах. – Вам щось піднести? Може алкоголю? – краєм ока глянув на бокату пляшчину.