Стара КартоПлянка радила послати гінця за Полеорою, божественною русалкою, аби особисто попрохала Перуна за їхні лани…
Однієї глупої ночі Дідух зібрав усіх польовиків на раду. ЛьоНика вкотре не прийшла. Сиділа у своїй землянці. Подейкували, наче в надрах її поля било синє джерело, тому-то льон стояв рясно зелений. Деякі молоді русалки обурювалися: чому ж то старий Дідух потурає примхам дівки, силоміць не приволочить на збори? Бо ж частенько так робив із іншими. А старійшина не поспішав зачіпати ЛьоНику. Не міг дати раду дівці. І не хотів.
Небц стояв осторонь. Тихцем радів, що примхливиця не прийшла. Після пригоди із Рожевим колоском ладен був крізь землю провалитися… Через сором, нерозділені почуття, обурення… І що з ним діялося?Сам не відав чому хотілося до скону лишитися цнотливим, як і ЛьоНика. Пережити Дідуха, Кудельницю, Просійку, Горох Іванка, Стодольника, Полудницю… Усіх, хто рятував його від смерті, хто потай насміхався, співчував, хто й донині обговорює, пліткує… Хотілося пережити розпусних польовиків, які звикли вважати себе святошами, які зневажають інших демонів, а самі й не кращі.
Переродитися у чистого святого духа. Стати польовим богом. І лише тоді обручитися із ЛьоНикою.
Із топкого багна на зібрання вийшла стара Болотниця. Вона не належала до польового братства: її болото розмістилося поміж лісом й полем. Проте багнянка товаришувала із польовиками аби не почуватися самотньою у своєму маленькому болоті.
А років триста тому ще й підсобила польовикам у їхніх гараздах. Одного разу, коли старий мельник прийшов топитися у болото, витягнула дідка на світ божий. Їй не завадило б мати у болоті мерця задля розваги, а ось польовикам могло й перепасти від Сварога, що не вберегли людину. У прадавні часи польові видива поклялися допомагати народові, який обробляє їхні поля.
Болотниця давно лишилася вдовою. Її чоловіка Вужака поранив вогняним подихом трьохголовий Змій, і він помер від перегрівання. Вужак частенько програвав парі й не повертав борги. А оскільки бився об заклад переважно із родом Зміїв, не раз отримував на горіхи.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.