Болотяна вдова, хоч й була в літах, п’ятсот із гаком літ, а вигляд мала панський – молоде дівоче обличчя, довгі зелені коси й тілеса сяючі, мовби із вовчих очей. Лиш замість ніг гусячі лапи.
Вдруге заміж не поспішала – не хотіла приводити у своє болото аби кого. Проте колишні дружки Вужака, багатоголові Змії, не зважали – охоче сваталися. Навіть лебединий принц, що пролітав повз її болото, і той подарував смарагдову каблучку.
Моквяна вдова йшла поважно, опираючись на сріблястий посох, і брудні краплі зрошували ріллю. Деякі молоді не гордовиті русалки підставляли долоні й збирали крапельки, щоб бодай трохи змочити горло. Лисий Баштанник піднявся зі свого місця, поступився перед гусоніжкою місцем й вона одразу взялась мовити.
— Знаєте, я вмію накликати бурі, — поважно поправила своє зелене волосся, — Проте зросити усі ваші володіння не зможу… Підземні струмки пересохли. Зате знаю як вам допомогти… Час від часу до мене забігає на пиво … Ви ж знаєте яке я пиво можу варити, — хвацько похвалила сама себе, — Забігає до мене на пиво один планетник… Попрохаю аби добряче злив ваші поля.
— Чим тобі віддячити? — перепитала Дідухова дружина Кудельниця.
— Як наступлять жнива, дістанете у людей пару буханців хліба. Люблю житній.
************
Таки Болотниця вміла тримати слово – наступної ночі зірвався сильний вітер. Місяць закрило копицею хмар… Зривалася гроза. Польовики повиходили зі своїх схованок. Підставляли обличчя під гострі краплі. Волошковійки взялися за руки й кружляли навколо Стожанки і Просійки. Від свіжої водиці усі почервоніли — налилися рум’янцем.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.