— На Маковійку… — прошепотіла Голубиця. — На дівчину.
Широкий пласт ріллі швидко відгорнувся, і чорна смоляниста пара розвіялася поміж борозен. Із землі вилізла низенька постать у кротовій шкурі та із круковими крилами… Підбігла до синього юнака. Стояла навпроти юрми, наче мара. Але лише мить… Кинулася обнімати Небесного Цикорія. Гладила по голові, цілувала руки і ноги… Крізь пил і бруд ледь проглядалися сині квіточки на потилиці й скронях.
— Не вірю своїм очам… ЛьоНика. — Гукнула Дівич Гірчиця. — То ось де вона ховалася! Зимувала в землі, як мрець.
— І Небцеве поле її впустило…
— А як не впустити, коли він заради неї ладен був згинути… — польовики стривожено перемовлялися.
— Тепер зрозуміло, чому до самих жнив цикорій стоя зелений… Та ж ЛьоНика за ним доглядала. А як же охляла і зодягнена у шмаття…
— Тягни його до нас, — гукала Стара КартоПлянка.
Усі четверо волочили парубка по ріллі — подалі від поля… Але то вже був не Небц, а гарна польова дівчина. Маковійка.
*******************
Життя польове тягнулося розмірено й усталено. Ніхто не звик сумувати, нудьгувати, плакати. Польовики взагалі не вміли роняти сльози. Може тому, що дорожили водою. Берегли й примножували кожну краплину. Водою хизувалися. Воду складали у скрині. Воду закопували у землю. Зробили дощ своїм золотом.
Минув Русальний тиждень і Трійця. Лісовики й водяники готувалися до Купайла. А польові жителі насолоджувалися буйним цвітінням. Про Небца поволі забували. Тепереньки у дівчат був новий об’єкт зітхань – червонястий силач Бататко. Молодик хоч куди. Швидко набрався зрілості. До червня мав вигляд дядька сорока літ. Вогненна чуприна, руда аж пекуча борода. І погляд мужній та негречний. Такому дай до рук меча й пусти світ за очі, то перерубає усіх багатоголових Зміїв й порятує сотні царівен.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.