Влітку польовики спали мало. По декілька миттєвостей на добу. Сказати по правді, то був не сон, скоріше стан глибокої замріяності, бо спали вони лише взимку. Залягали подрімати опісля жнив. У солодкій дрімоті знаходилися аж до перших заморозків, а потім засинали міцнющим сном…
Зранку Небц мав купу справ. Спочатку брався розрихлити грунт поміж стебел цикорію. Знаходив посеред свого начиння гостру скалку завбільшки із листок лопуха і поволі підкопував засохлий пласт землі. Певно Небцева скіпка могла б розкраїти найміцніший камінь — алмаз.
Якось юнак відколов від свого стегна шматок шкіри, а через хвилю клаптик затвердів й потемнів до відтінку грозового неба.
Отакий інвентар змайстрував.
Що там казати: усі польовики помітили, що Небц до безтями любив свої врожаї. Щоночі поливав маленьке полечко блакитною рідиною із грудей, аж зменшувався у розмірах. А потім цілий ранок відсипався на повітряному горищі, між полем і хмарами.
Коли польовики вперше побачили як Небц зрошує поляну із цикорієм, не на жарт перелякалися, бо ж не знали, що діється? Ніхто із їхніх родичів не гарував на свої полях до сьомого поту. Лише старий Дідух заспокоїв общинників. Колись бо йому доводилося зустрічати русалку, яка щодень обходила півпланети, бо кожен її слід робив землю родючою. Ту дівчину звали Полеорою. Згодом вона перевтілилися у богиню родючості. Їй польовики моляться, як іконі, не одну тисячу літ. Старий Дідух потай сподівався, що може й його вихованець Небц стане божеством…
А поки прозорий юнак спав поміж шарами повітря, ЛьоНика завершувала свої вранішні співання. Повелителька Льону щоранку виспівувала колискові для своїх паростків — аби швидше росли. Опісля співанок бралася обробляти землю. Очищала ріллю від хімічних добрив. Ох вже ці люди! Згрібала бліді крупинки у жмені й розвівала за вітром й лиш потім опиляла сині квітки блакитним туманом…
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.