Юнак цілував дівчину в обличчя, впивався у вилиці всім своїм єством… Не міг стриматися й не думав ні про що… Пестив л’яну сукенку, не знав, що цілувати спочатку… І таке його охопило блаженство, хтів в цю мить облетіти півсвіту. Не помічав нічого й нікого окрім милого дівчати…
Не помітив навіть, що чуже поле не вбило… Охоче прийняло на свої роздоли. Може тому, що він теж був блакитний як і ЛьоНика? Легкий вітерець пролітав крізь їхні тіла, так наче вони були безтілесні… Ненароджені…
Ще мить й своє рідне цикорієве полечко могло почути шал кохання й відректися від Небца.
— Хочеш жити зі мною? – дівчина розплющила очі.
Мить вони мовчали знерухомлені… І лише рожева гроза обвіювала одіж.
— Йдемо у ліс. Віддасися мені…
— Не піду… Лісовиків боюся. Віддамся тільки тут, тільки на моєму полі…
— А на людський шлях? — не вгавав Небц.
— Не хочу. Досить з мене людей.
Обоє змовкли… Ніжність як рукою зняло…
Сонце палало, мов велетенський самоцвіт. І повітря світилося фосфором.
— ЛьоНико, я дуже хотів би любитися на посеред цикорію… Тоді б ти стала моєю дружиною…
— Я не можу більше довіряти. Не можу. Й не хочу. Це поле – все що у мене є. Не покину…
— А хочеш я знайду пурпурову росину, хочеш? — Небц дивися на дівчину, так наче пестив кожною вією.
Він позеленів від бензинового сонця й зробився темним, аж чорним. Занадто пристрасним, аж жорстоким. Певно в цю мить не сподобався б самому собі.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.