У стелі гніздилися сотні ластівок.Обліпили нору чорними гніздами. Голосно виспівували скрипковими мелодіями.
— Що за диво? Адже вони мусять жити поряд з людьми…
— Це магічні ластівки. Тому то й втекли від людей. – засміялася сиза супутниця, — У їхніх волах знаходиться по смарагдові. Хочеш подарую ластів’я ? Житиме на твоєму полі.
Небц розглядав пташок. Були вони темно-зеленого барву. Як округлі пухирчасті огірки. І великі — завбільшки з голуба.
— Не хочу… — парубок почувався зле. Ще зроду-віку не доводилось бувати під землею, — Не для того вони втекли від людей аж під землю аби стати забавкою польовика — , взявся пожартувати.
Обоє розреготалися. І на душі зробилося погідно…
— Давай я покажу тобі свої найголовніші скарби… — запропонувала Голубиця.
— Вони вийшли із винного погребу, тричі повернули праворуч й попрямували вздовж сухого глиняного лабіринту… Лише слабке сіре світло невпинно супроводжувало їхні кроки. З кожним ступенем опора під ногами робилася хиткою. Земля розрихлилася й нагадувала решето. Понад стелею висіли здоровенні різнобарвні сувої.
— Що то? Тканини? – вихопилося у польового парубка.
— То все мій посаг. Сама пряла.
— Скільки ж його тут? Певно тисячі згортків?
Голубиця посміхалася. А Небцеві пригадалося, як на святі Веретена дівчина віддала останню сукенку, бо нічого було пожертвувати громаді.
— А чому ти не переселилася до цієї нори? Чому й досі мешкаєш у вітті маленького кущика?
— В лабіринті живу взимку, коли люті морози проймають… А повсякчас коротати дні на самотині не хочу.
— Гарна місцина… — не вгавав Небц, — Певно я сам тут жив би.
— А давай жити разом… — Голубиця пригорнулася до блакитного плеча. — Ця нора нічия. Облаштуємо тут нашу потаємну схованку…
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.