Цикорієвий мак

— Ми взяли з собою хорошу випивку. Посол США презентував, – Верхан Петрович поплескав власника ресторану по плечу. – А де та дівчинка, що співала? Можеш її привести…

— Гарна, правда ж? – не знайшов що відповісти бізнесмен.

— Гарна, то гарна. Шкода, що наркоманка. Твоя?

— Та ні. Вчора попросилася пожити у мотелі, — зніяковів ресторатор.

****************

Наступала Покрова. Рожевий колосок пішов під землю. В одну – мить був і щез. На його місці лишилася глибоченна вирва. Польовики готувалися до сну. Їхні поля стояли спустошені й принишклі. Лише де-не-де зеленіла озима пшениця. Троє русалок поралися на свої нивах. Інші дрімали, понакривавшись снопами, вінками, солом’яними капелюхами, кошиками із лози.

Голубиця виздоровіла й ганяла поміж доріг, як навіжена. Небц лише підводився зі свого ложа й сяк-так дибав вздовж берега. Людські трактори переорали цикорієве поле. Рілля стояла чорна й лискуча. Накрапав дощик.

Юнак взяв до рук невеликий обжинок із жита, вівса й дрібних ромашок. Хтось із людей лишив. Цукерками прикрасив. Згодиться прозапас, якщо зголодніє взимку. Поволі добрів до свого лану, опираючись на суху яблуневу гілку. Віддалік нагадував немічного старця. Сіра плоть й лиса голова. Водянисте волосся випарувалося. Тулуб та кінцівки, наче дірявий матрац.

Обережно ступив на поріг своєї домівки, мов примірявся « впустить чи ні?» Тепла рілля нагадувала перину. На душі зробилося гірко. Ще недавно він зажадав відмовитися від рідного поля заради кохання, але поле не відмовилося від нього самого. Все літо давало собі раду. Відновилося після пожежі швидше за свого господаря. Що не кажи, а земля завжди живуча, вдячна й доброзичлива.

Юнак підклав під голову запашний обжинок, укрився мережаним рушником. Сам вишивав, перед Медовим Спасом. Заплющив очі: «Де ти ЛьоНико? Не могла ж провалитися під землю разом із колоском?»