Цикорієвий мак

«Піду до чоловіка із чорного автомобіля, це мій шанс вибитися в люди…»

*********************

Із розбитого вікна війнуло вечірньою прохолодою. Гардини тріпотіли по кімнаті й били чоловіка по обличчю. Власник ресторану схопився на рівні ноги. «Тільки суїциду не вистачало? Клята Бордо викинулася із вікна…»

Кликати на допомогу не хотів і не вмів. Ніколи не прохав про поміч. Ще з раннього дитинства затямив: привертати увагу до своєї безпорадності, навіть секундної — моветон. Вияв недбалого виховання.

Митю спустився на перший поверх, оббіг приміщення з чорного ходу. Минув садок. Автостоянку… Ресторан… Поки біг міркував: « Як діяти далі?» Предчував, дівчина жива… Ціла-цілісінька. Може навіть й подряпин на тілі немає.

У голові снували непевні думки. Передчував: щось у сьогоднішній днині пішло не так. Збій у життємому ритмі. І цей вечір дає йому ляпаса. Приводить до тями, плескаючи гардинами по щоках.

Все своє свідоме життя був певен: сюрпризів не існує. Саме слово «сюрприз» вважав лексичним збоченням, бо будь-яка несподіванка – цілком тривіальне упущення. Щось таке, про що забув і воно нагадало про себе.

Бізнесмен перетнув квітник із настурціями. Спіткнувся об фарфорового гнома й гарячковито лайнувся… Переступив низеньку лавчину… Бордо лежала серед оберемків скла. Ногу заклала за ногу, руки розчепірила. Ще безпомічно реготала… Лишень помада вийшла за краї вуст.

«А що я казав? Живуча, зараза…» — бізнесмен вдарив носаком черевика у стіну.

— Вставай. Підемо куди скажеш, — мовив дратівливо.

Вони ступили у прохолодну траву. Обминули курне перекотиполе, поторувалися поміж чагарників і крислатих ясенів. В зеленій пшениці борсався тетерів і стрекотіли коники. Старий сторож вибіг назустріч – стривожено потис руку господарю.