Повсякчас польові духи зневажали лісовиків, бо нетрові видива вели розгульний спосіб життя: водилися із потойбічними демонами, могли чаклувати й вбивати… Навіть не цуралися лякати людей. І головне — не молилися богам, бо вважали божествами самих себе. А у польовиків був цілий пантеон верховних покровителів.
Старожили полів міркували, що котроїсь із ночей ЛьоНика втече до лісу без благословінь. Проте дівчина барилася із втечею… Може не могла наважитися? Не минуло й трьох днин як високий явір зрубали й її коханий анчук загинув…
Вдруге ЛьоНика закохалася у сільського парубка, що працював у полі… Польовики знову знайшли про що потеревенити. Мовляв, ця дівка шалена, ніяк не може натішитися тілесними любощами. Кохання їй подавай.
Ближче до осені, перед Петрівським постом, хтось занапастив сільського парубка, й він зробився вовкулакою. А до кінця зими рідні односельці закололи ЛьоНикиного коханого осиковим кілком.
Подейкували, що Дідух вступив у зговір зі старою відьмою, що жила у лісі… Буцім це вона прокляла Яворика й зробила вовкулакою сільського парубка. Не раз польові русалки бачили, як відьма виходила із лісу й сідала при дорозі у глибокому рівчаку. А як відомо, польовики жахаються наодинці ходити до лісу, та ще й без просіння…
Першого русалчиного коханого звели зі світу люди, й вона насмілилася вдруге спробувати щастя — закохалася у земного чоловіка. І його теж відправили на той світ люди. Всьому виною бездумні людиська?
Чи польовики?
Як би там не було царівна Льону не прийняла Дідуха й лишилася цнотливою. А для русалок – то означало жити дві тисячі літ й лишатися вічно дитинною.
Минули роки Сивий Стожар помер — розчинився у повітрі — а його син Дідух став правителем поля… Давнє кохання минулося-забулося… Через п’ятдесят літ він покохався із Рожевощокою Кудельницею і забрав її у своє поле.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.