Цикорієвий мак

— Друже, радий тебе чути, — набрав віддалений номер у старенькому телефоні.

Він не любив дорогих манаток. Із презентабельного мав лише чорну автівку і парочку костюмів від французького дизайнера-початківця.

— У моєму мотелі за містом живе дівчина. Я підібрав її з вулиці. Заїдь, розвідай, що за одна, хто її родина? Чи бува не коханка чиясь?

На іншому кінці лінії цигарковий чоловічий голос гучно розреготався…

***

Сонце котилося до заходу, заливаючи небосхил звіробоєвим чаєм. Уся польова братія зібралася поруч з ділянкою. Рілля посіріла й випустила перші соки — підсохла. Від неї йшов віддих насіння, аромат майбутнього стебла. Вихорець все ще обертався, проте дуже повільно, наче стомлена дзига. Він був тілесний. Мить — і вихор повільно опустився на землю, як клаптик паперу. Усі польовики від радощів пирснули у простір веселковим дощем. Перед ними стояв статний юнак. Усе його тіло складалось із гелеподібної субстанції. Блакитне, мов гнучкий топаз. Замість нутрощів бірюзові трави, так мовби синьо-зелений хвощ розростався в живому акваріумі. І волосся із вологого вітру.

Польовики зачудовано дивилися на прибульця. Такої чудовної польової з’яви зроду-віку не виділи. Здавалося, що його принесло просто від моря. Юнак роззирнувся, окинув оком свої володіння… Пробігся стиглою ріллею.

— Який красень, — захоплено промовила білявка Дівич Гірчиця. А її подруга різнобарвна Травниця додала — Він буде мій, ось побачите!

— Нарікаю тебе Небесним Цикорієм…— поважним сухим голосом мовив старий Дідух.

— Для чого, дядьку, такі довгі ймення? – голосно пирхнула покровителька сіна Стожанка – Нехай буде Небцем.

Юні русалки взялися водити танки навколо польовика. І кожна намагалася ущипнути молодика. Гучно стукали дзьобиками шпаки, у землі дзенькали насінини й вигравали краплинами хмарки… Лунала ледь чутна музика.