— Бачиш цей туман? То Дух Апра. Ще при житті він віддавав трохи своєї душі аби з неї росли квіти. Я допомагала Апрові, бо ящури не дуже ладнають із рослинами. Тут і лохина росте.
Небц роззинувся. Сотні маленьких кущів ошатно плодилися, наливалися соками… «Даремно, я за неї хвилювався, Голубиці є де жити, – подумав, — Певно навіть моє поле менше за це підземелля?»
Вони повернули праворуч у тунель. Світло зникло й зробилося темно. Русалка пригорнулася до Небца всім тілом. І польовикові стало ніяково. «Може уявити, що мене обнімає ЛьоНика, подумав».
Вдалині змаячів вогник. Потужний, червоно-кармінний.
— Квітка папороті… — вирвалося у молодика.
— Ага. Квітка папороті.
— А як же так? Вона ж лише у лісі… й лише на Купайла.
— Не справжня… Бажань не виконує. Сили не дає. То Апр захотів. Пересадив із лісу.
— А давно цей Апр загинув?
— Давно… Не один рік минув. – Голубиця жалісливо зітхнула, — Але папороть все ще живиться його духом.
Під високими земляними стінами стояли дерев’яні бутлі. Округлі, наче патісони, ще й із мережаними горлечками.
— Оце і є мої запаси. Тут вина вистачить на тисячу років… — Голубиця взяла найменший глек, що стояв остронь і відлила трохи рідини у жовтий келих. Надпила … — Ковтни, Небце, за моє здоров’я…
Юнак засоромився.
— Не можна мені. Я п’ю лише настоянки із цикорієвого соку.
— Правильно робиш… правильно. Бо коли випити мого вина, можна сп’яніти й закохатися…
— Ой, не правда це. Не правда. Якби то самим лише вином можна було вирішити всі біди… — засміявся й додав подумки: Я б напоїв цим вином ЛьоНику…
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.