Троє блукальниць роззирнулися, бо не відразу помітили, хто їх кличе. Стривожилися… Та й як тут не злякаєшся, коли поночі вештаєшся посеред дороги?
— Я не маніяк… Не подумайте, — наш герой з усієї сили намагався приховати хміль у голосі, — Затримався у ресторані…
Сп’яніння зникло. Але тут як на біду втратив глузд від раптового збудження. Ніч давалася взнаки…
Дівчата відчули тестостеронову атаку, перебігли дорогу й гайнули вбік старого складу. Темрява вщент поглинула їхні постаті… «Теж мені… знайшли куди тікати, адже збоченці в руїни не ходять?»
— Стійте! Я заплачу… Щедро заплачу… — вигукнув й одразу прикусив язика.
«Може вони цілком порядні дівчата, а ніякі не повії… Може навіть відвідувачки мого ресторану: дружини чи дочки впливових можновладців?»
Одна із дівчат рушила назустріч просто у горохове поле. Йшла швидким кроком, а може підтюпцем. Рішуче нанизувала ріллю на підбори. Чоловік аж похолов зі страху, приготувався отримати ляпаса…
— Заплатиш? А що потрібно робити?
Тінь падала на видовжене дівоче обличчя. Не можна було розгледіти жодної риски. Бліда постать нагадувала графічну інсталяцію. Прозора туніка із легкого шифону кольору фуксії… Єдина одіж. А може то був не шифон, і навіть не туніка – чоловік не вельми розбирався в жіночому вбранні. Не встиг вивчити.
Висока хвиля відкотилася від його ніг й електричним струмом просочилася у грунт.
— Та… нічого не потрібно… — мовив стишено, а потаємним поглядом вже бачив, як незнайомка кидає його поверх горохових рядків й береться до справи.
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.