Цикорієвий мак

Вона обняла юнака міцно-міцно аж сизі пальці впилися у прозоре тіло. Ось-ось вихоплять із нутра тонкі зелені стебла.

— Не можу, — зітхнув.

Небцеві лоскотало, аж не стало сили терпіти. Видавалося,що Голубиця виймає душу.

— Якби ж ти була ЛьоНикою…— прошепотів шершавими вустами.

*********

Повільно, торкаючись головою сухих стінок нори, вони вилізли на світ божий. Небо почервоніло, мов налилося трояндовим соком. Світало.

— Піду до себе, бо ще ж не прибирався у полі, — сказав стиха, — А ти вертай у болото. Певно шукали нас…

— Ходімо зі мною… Полежиш поруч.

— Йди сама, — відрізав спокійно, — Мені потрібно в поле.

Юнак наблизився до своєї ниви. Жалісливо оцінив пейзаж. Засохлі стебла. Де-не-де порепана земля. «Занедбав свої володіння». Вперше в житті працювати не хотілося. Аніскілечки. І ЛьоНика не йшла з голови.

Ця прогулянка із Голубицею… Обійми у загубленому лабіринті. Хлопакові здавалося, що зрадив самому собі. Нащо пішов у чужі володіння? Чому дивився на нелюбу дівчину. Слухав, розмовляв… Дихав з нею одним повітрям?

«У Голубиці був вірний товариш… А в нього? Є правда, Голубиця, але вона радше ворог, аніж друг, бо спокушає …»

Небц роззирнувся… Ранок стояв повний, як стиглий помідор. Польовики блукали повсюди: хтось вилежував боки на поляні з кульбабами, інші рвали квіти, водили танки. Троє луговиць вигравали на сопілках. Споришниця і Насінка розпалили сонячне вогнище, понаставляли казанків й готували узвар. Подумки юнак закликав до себе найбільшого яструба. Сів на його плечі…