Отак спостерігав за дівкою цілісіньке літо…
Інші польовички усе знали про любість Небца й згорали від ревнощів. Не одна русалка бралася звабити: і Дівич Гірчиця, і Люпина, навіть нахабна Голубиця, господиня кущика лохини. Голубиця теж була синьою, але зовсім іншого барву. Із сизими відтінками… Нагадувала окислену мідну іржу. Завжди багато гомоніла і погляд мала зухвалий.
Аби привернути увагу Небесного Цикорія, дівчата носили з сусіднього болота у жменях воду і чорнозем. Плели вінки із польових квітів. А русалка Просійка відкопала на своєму полі казанок із золотими моненами й віддала Небцеві… Інші дівки сміялися із Просійки — для чого мовляв польовикові золото — він же не людина.
Не відав синій хлопчина як позбутися докучливих залицянь. Прикипів серцем до такої ж блакитної як і сам. Може не тямив закону єства, що притягуються лише протилежності?
Повелительку Льону в їхній окрузі не любили… Бо ж була найстрашою посеред них й залишалася вічно юною. Ніхто не чував, звідки взялася у їхніх краях й чому сторонилася своєї польової родини? Скільки ЛьоНику пам’ятали, завжди була самотньою, ні з ким не товаришувала, не водила танків, не кохалася із польовими юнаками. Любила лише свою нивку. До безтями любила…
Лише старий Дідух знавав про підспідки лляної русалки, проте нікому не розповідав. Занадто трепетними були ті спогади. Колись у ранній юності він сам залюбився у ЛьоНику. Бо ж були однолітками. Навіть переродилися у один день, лишень на різних полях. Батько Дідуха Сивий Стожар хотів одружити сина із новорливою дівкою, але ЛьоНика віддала своє серце лісовикові Яворикові. Та ще й не звичайному лісовикові, а анчукові.
Анчуки народжувалися й помирали на дереві й не могли покинути зелену оселю впродовж життя. Польовий народ повстав проти женіння…
Мені сподобалося! Легко читається, легко з’являється образ, виникає поступово ставлення до героя, сама мова приємна. Хотілося б ще чогось подібного прочитати.