Цикорієвий мак

«Потрібно з дружиною частіше ночувати»

— Ти передумав платити?

— Я… не збирався тебе ображати, — власник ресторану намагався добирати слова якомога ретальніше. – Адже ти не повія…

— Та ні… Просто дуже гроші потрібні.

— Хм… а що вмієш робити? — запитав й знову прикусив язика. Бізнесова жилка брала гору. Ліпше було довідатися, хто така ця незнайомка і що з нею трапилося?

— Все вмію… Можу прибратися у вашій оселі…

— Певно дуже ти в скруті, якщо отак запросто просиш грошей посеред вулиці? – зітхнув, і збудження як рукою зняло, — Офіціанткою підеш?

— Піду…

Хвилини зо дві ресторатор тупцював на місці й чесав підборіддя:

— Давай вчинимо так, — дістав із кишені портмонетку, — Позичу тобі грошей. Повернеш при нагоді. А не збачимося, то так і буде…

В ньому прокинулася жалість до розгубленого дівчати. Не часто це чуття брало гору над прагматичним духом. Хіба як ходив до церкви, лише тоді міг добряче потрусити гаманця.

— П’ять сотень вистачить, бо більше немає? – простягнув гроші. – Якщо мало, можна взяти із каси ресторану.

— Мені ніде жити… Заберіть до себе.

Незнайомка замріяно подивилася на мужчину… І перше, що чоловік встиг відчути – теплі дотики на своїй шиї.

*

Гострий плуг різонув неторкане поле, оперезане сірим бадиллям і сухими травами. Широкий пласт землі вивернувся, наче пасмо волосся. Вітер віяв прохолодний, мовби сотні мелеликів тріпотіли крильцями. Від зораної ріллі пахло свіжим житнім хлібом, йодом і грецькими горіхами. Тонкий парфюм, що настоювався цілу зиму. Понад полем кружляли ворони – не знати було може вони виринали із чорних борозден. Сонце світило рівномірно. І справедливо.