Вечір повільно запливав крізь кватирку, заповнював кожну щілинку кімнати. Сонце тануло в синяві м’якого неба, як в недопитому бокалі вина. Сутеніло. Поволі все поринало в перед дрімотну тишу.
Годинник пробив дев’яту. Тетяна солодко потягнулась, підставляючи язикам атласного простирадла своє тіло, а вони, мов живі, прохолодою злилися з оксамитовою випуклістю її грудей, колін. Вона любила поніжитись. Вона взагалі любила себе. Лежала, розглядаючи свої принади в підвісному дзеркалі над ліжком. А розглядати-таки було що! Тетяні могла б позаздрити кожна манекенниця (а й заздрили!) – бездоганні лінії стану, груди, мов два важенні грона, красиве і по-своєму унікальне обличчя з класичними рисами. Вона не була обділена увагою ні жіночою, ні чоловічою. Вона була жінкою того типу, на яку навіть сліпі оглядаються. І вона знала це. Знала і любила шокувати всіх своєю зовнішністю, своїм одягом, своєю присутністю. І скільки чоловіків добивались її прихильності! І скільком вона відмовляла! Власне, ці дві кількості дорівнювали одна одній. Вона була нічия. „Так, я нічия, нікому не належу…ще…нічия… ні-чи-я! ”- розмовляла подумки, розглядаючи обручку на своїй руці.
…Ось уже рік як вона одружена зі Степаном. Та все ж …залишається нічиєю. Сама в своїй цноті. Дивно? Вона й сама не знала як це їй – дивно чи смішно, як це… Вона не знала чоловіка… І найбільш образливо ставало, коли черговий залицяльник, отримавши відкоша, кидав услід: „Шльондра, а ще й видєлується!”
Ні, вона не „видєлувалась”. Претендентів на її незайманість знайти можна було дуже просто, та що там знайти, їх і знаходити не потрібно було… Просто вона не з таких. Але ж вона кохає Степана. А він її? Знала – не знала, сподівалась…
Вона його зовсім не знала. Ось так закохалась з першого погляду, з одного слова в глибокий пронизуючий погляд карих очей, в „переспілі”, аж терпкі губи…
Вони познайомились на вечірці, тобто вони й не знайомились зовсім. Він спостерігав, як вона дратівливо посміхалась усім, як нервувала через дрібниці. Їй було нудно, саме тому його погляд додавав роздратування. Шукала чим би дістати цього красунчика. Натомість відчувала якесь дивне тяжіння до нього… їй захотілось стати краплинкою на його вустах, яку він так жадібно злизував. Він нахилився через столик, що розділяв їх:
– Яка ж ти!..Виходь за мене…
– А як погоджусь? – здивовано підняла очі, розуміючи, що погодиться з усім, що він запропонує.
– А вийдеш?
– Коли?
– Коли захочеш!
– Зараз…
…за тиждень по цьому Степан одягнув їй обручку на палець. Зі своїм весіллям Тетяна не відійшла від своєї звички шокувати всіх. Хоч цього разу не менше шокувала і сама себе. Та вона була щаслива – Степан обожнював її, вона закохувалась в кожен його рух, кожен подих. Новий день з ним був кращий за попередній. А вона жила в якомусь божевільному сні. І його атмосфера настільки імпонувала їй, що прокидатись аж ніяк не хотілось.
Після весілля Степан привів її в свій дім, заніс до спальні, де з усіх меблів було лише ліжко. Ліжко-кімната з величезним дзеркалом над ним. Роздягав її, розкидаючи одяг пелюстками по кімнаті:
– Ти така чарівна! Ти маєш бачити себе завжди такою. Люби себе!
Від його присутності Тетяна задихалась, здавалось, якась хвиля підіймає її в цій білі горі ліжка, а його руки мають задушити її в ній, затиснути, зацілувати… Страх і цікавість, бажання і вагання вирували в душі. Степан пестив кожну клітинку її прекрасного тіла, і здавалось, що його міць ось-ось вибухне, розірветься від напруження…
– Таню, ну ти що? Ти не хочеш, скажи?
– Я … я боюсь
– Дівчинко моя, дурненька, то ти берегла себе для мене!?! Господи, моя! Моя і більше нічия!
Його язик сповзав все нижче по її животі, доки не натрапив на вологу намистинку. Коли нова хвиля почала піднімати Таню, і вона аж ніби захлиналась в її шумовинні, Степан різко перестав пестити її, зі стогоном виливаючи тисячі своїх хотінь…
– Яка ж ти… в тебе все має бути особливим, я тобі обіцяю…
…і ось уже майже рік Тетяна чекала тієї „особливої ночі” кохання з ним, а він все відкладав той „початок її кінця”, доводячи щораз до виснаження своїми цілунками.
Тетяна була ідеальною дружиною. Особливо тому, що не задавала ніколи зайвих запитань, розуміла його з півслова. Кожного ранку вона отримувала квіти з запискою „Люби себе!” Вона продовжувала жити в своєму божевільному сні, і він продовжував подобатись їй.
Вона була вільна, мала все, про що мріють сотні жінок. Працювала заради розваги. І продовжувала шокувати всіх своїм життям.
…Перешіптування у вітальні відволікло Тетяну від спогадів. Серед шарудіння і шепоту вона виділяла два чоловічих голоси. Повернувся Степан, але з ким? Заплющивши очі, лежала. Вони зайшли до кімнати, не вмикаючи світла.
– Бачиш, яка вона!- вказав поглядом на пір’їнку її оголеного тіла посеред ліжка Степан.
– Бачу. Справжня спляча королева-красуня!..
Тетяна привідкрила очі, і дзеркало відбило дві постаті в обіймах. Її Степан і той, інший, цілувались!!!
– Степане! – рвучко підвелась.
– А! Ти прокинулась, мила! – він посміхався, ніби й нічого не сталося,- ось познайомся, мій приятель – Стас.
– Приятель?!?
– Ну, а як ти хочеш? Коханець? Добре, Стас – мій коханець! Стасе, а це, як ти знаєш…
– Та знаю, знаю. Зачекай, я хочу сам відгадати її ім’я, – безцеремонно плюхнувшись на ліжко, замуркотів тип, – в неї чарівний стан, може Віола? Ні? В неї чарівне волосся , може Власа? А її голос тане в повітрі – може Таня?
Тетяна натягла ковдру по самі очі. Він їй відразу не сподобався цей (навіть не знаходила слів, щоб сказати хто він!) „приятель” – з хвостом солом’яного волосся і голубими, аж прозорими очима.
– …ну, то як же нас називати? – стягнув ковдру з іншого боку на підлогу.
– Нахаба!!! Степане! Я не дозволю, щоб він…
– Таню, заспокойся! Вже пізно, лягай відпочивати, і не нервуй так! Стас – хороша людина, познайомся з ним краще, а то нахабою обзиваєш. Ти ж хочеш особливу ніч? – і вже звертаючись до Стаса, – щось вип’єш?
Той ствердно кивнув. Степан вийшов, на ходу знімаючи одяг.
…Таня стояла біля вікна. Срібні промінчики, переходячи плавними відзвуками на її тіло, лоскотали волосся, розсипане по плечах. „Ось він як!” – ображено закусила губу і сльозинки заблищали на віях.
Щось гаряче і пружне торкнулось її сідниць. Міцні руки перехопили за талію, пестячи і розпалюючи кожну клітинку. Гаряче шепотіння покривало її шию.
– Степане, але ж ми не одні, хай він піде… – обернулась і зіткнулась з тими чужими очима. Вона була в обіймах Стаса, на подих від його вуст. Якусь хвилинку вони прискіпливо розглядали одне одного.
– Твоє волосся пахне полином…- прошепотіла, – у мене паморочиться голова…
Стас обіймав її, притискаючи до нестями, покривав цілунками її обличчя. Нараз залізні лещата розкрились, і вона потрапила у інші, Степанові.
Чотири руки пестили її тіло, по черзі два язики сплітались з її язиком, одночасно два язики танули в глибині її піднятих ніг…
…Вітер поволі тасував чорні подушки хмар. Гримнуло, немов небо виплюнуло всю набрану за день куряву. Блискавки простягли тисячі рук, і за мить все це розлилось рясним дощем…
…вони кохались, розтягуючи кожну мить, повільно шукаючи і гублячи одне одного і одне в одному…і це скидалось на ту грозу за вікном, на ті постріли грому, на блискавичні спалахи.
… закінчилась „злива”. Різними і останніми рясними ударами… ще і ще, і ще-е-е….
Ранок зазирнув у дзеркало, розмиваючи нечіткі тіні, а в його непорушності відбивалось неповторне сплетіння трьох тіл.
