Природно, що люди прагнуть бути щасливими. Вимріюють своє щастя, шукають його в дріб’язкових речах, іноді женуться за ним, щоби його впіймати за хвіст, але ніколи не знають, коли ж саме, якої миті воно постукає у двері, прийде-увірветься в життя яскравими барвами і засвітить сліпучим сонцем у вікнах та серцях.
А ще люди зазвичай нетерплячі, хочуть усе й одразу, не вміють чекати. Не здатні зрозуміти, що іноді, щоби зустріти-знайти своє щастя, потрібно подолати чимало перешкод на нелегкому життєвому шляху. Заслужити його.
До працьовитих, відкритих, чесних людей, які не ніколи не впадають у відчай, мужньо борються з негараздами, щастя обов’язково приходить. Нехай і не відразу, не за першим покликом утомленої душі, не після перших щирих молитов, але рано чи пізно таки стукає у двері й запевняє: “Я є! Залишаюся назавжди!”.
Історія Артура, яку розповім вам, – підтвердження того, що іноді на щастя доводиться чекати… І таких реальних історій чимало.
Артур та Уляна одружилися після закінчення інституту. Вони палко кохали одне одного. Та юнак не знав, що зовсім скоро дружина жорстоко поранить закохане серце, розіб’є вщент усі ілюзії та мрії, перекреслить усі плани на подальше щасливе сімейне життя.
Невдовзі в подружжя народився первісток – Данило. А за рік Уляна подарувала Артурові другого сина – Макса. Що ще потрібно для щастя?! Живи й радій, бо маєш чудову сім’ю, достаток у домі, люблячого і турботливого чоловіка… Але молода жінка прагнула свободи, пригод і ще більшого достатку! Уляну втомлювало материнство, обов’язки та відповідальність за дітей, тому шукала розради на дискотеках та у походеньках кафе-ресторанами. Спершу Артур закрив очі на поведінку дружини: мовляв, післяпологова депресія, гормональні зміни в організмі… Та Уляни все частіше не було вдома, тож чоловік вирішив, що час навести лад у сім’ї. Думав, що порозмовляє з коханою, пояснить, що негоже матері двох дітей пропадати ночами у клубах і кафе, – і в домі знову запанують мир та спокій.
Але сталося зовсім по-іншому. Уляна заперечувала всі звинувачення чоловіка, кричала і плакала, а потім, трохи заспокоївшись, сказала:
– Нам не судилося бути разом. Ми зовсім різні. Шкода, що я зрозуміла це тільки після одруження. Я кохаю іншого. І рано чи пізно ти б дізнався про зраду. Тому навіть добре, що сам розпочав розмову… Знатимеш про все, так би мовити, з перших вуст… Нам треба розлучитися…
Ошелешений Артур нічого не розумів: як, чому, коли, за віщо? А жорстока дружина боляче колола словами-ножами:
– Я зраджую тебе вже півроку. На розлучення подам сама, якнайшвидше виїду з квартири. Леонід перевезе мої речі, клопотів із цим не буде. Мені від тебе нічого не потрібно. Леонід – заможний бізнесмен. Я матиму все, що захочу…
– А діти? – ледь вимовив Артур. – Що буде з нашими синами?
– Залишаю тобі. Ти ж їх так любиш… А для мене вони тягар.
Артур і дотепер не знає, що того вечора вразило його більше: те, що дружина його зраджує, чи те, що вона так легко відмовилася від синів… Чоловік ніяк не збагне, чому Улянине серце таке холодне. Тим паче, коли вона пішла від Артура, меншому синові, Максу, заледве минуло шість місяців, а Данилкові не було і двох років. Але чоловік не намагався втримати дружину. Розумів, що вона має рацію: вони різні люди. Адже Артур ніколи не залишив би своїх дітей…
Після розлучення чоловік довго не міг отямитися. Розчарування, зневіра і безсилля взяли в полон молодого татуся. Не знав, що робити, як з усім упоратись. І хоча був чудовим батьком, усьому давав раду, забезпечував малих і присвячував їм достатньо часу, сини потребували матері. Добре, що поруч завжди була Артурова мати, бабуся хлопчиків. Допомагала у всьому, доглядала маленьких, коли син їздив у відрядження, водила їх у садочок, годувала-вмивала, гуляла з ними, бавилась…
Іноді чоловіка не було вдома по декілька днів, а то й тижнів, адже він працював водієм. Хлопчики дуже сумували за татом, але довгі миті очікування тільки зближували їх, щоразу дарували незабутню радість від зустрічі. Такої очікуваної зустрічі…
Артур виховував Данила й Максима справжніми чоловіками. Риболовля, спорт, книги, мистецтво, природа – він відкривав хлопчикам великий світ нових знань. А ті, спраглі цих знань, жадібно вловлювали все, всотували. Росли-дорослішали й тішили татуся і бабусю. Не боялися хатньої роботи, залюбки прибирали у квартирі, вчилися куховарити, прати і навіть шити.
Тепер Артур з усмішкою на вустах поринає у спогади: “Мої сини виросли на макаронах. Я часто їздив у відрядження в Італію і щоразу привозив усілякі макарони: спагеті, капеліні, бавете, фетучіне, тальятеле… Тож Данило й Максим не хотіли їсти нічого. А які страви ми вигадували: готували макарони з овочами, м’ясом чи з фаршем, яйцями, молоком… Хлопці так полюбили ці страви, що навіть відмовлялися від бабусиних борщів і супів”.
Виховання синів і робота забирали весь Артурів час. Яке вже там особисте життя, пошуки кохання, створення нової сім’ї?.. Чоловік ніколи не замислювався над цим. Іще коли хлопці були маленькими, вирішив, що його обов’язок – виховання дітей. І якщо іноді вночі прокидався від сумних думок про самотність і від нестачі жіночого тепла, не піддавався почуттям. Артур змирився зі своєю долею.
Спливли роки, сини виросли, з’явилося більше часу на себе, друзів… Позаду залишилися безсонні ночі, розбиті дитячі коліна, хвороби, підліткові проблеми… Й Артур таки дочекався свого щастя. Заслуженого… Хоча у волоссі вже з’явилася сивина…
Якось під час вечері з товаришами чоловік познайомився з Веронікою, адміністратором ресторану. Розговорилися… І того ж вечора зрозуміли, наскільки схожі їхні долі. Вероніка овдовіла ще молодою. Сама виховувала двох доньок. Жінці доводилося нелегко, іноді опускалися руки. Але вона не здавалася, розуміла, що є опорою для дітей і не має права впадати у відчай.
Артур і Вероніка спершу потоваришували. Часто зустрічались за горнятком кави, переповідали одне одному історії зі свого життя. А згодом якогось вечора освідчились одне одному в коханні. Вероніка запропонувала чоловікові переїхати до неї, бо ж живе у великій трикімнатній квартирі, а дорослим синам Артура затісно разом із батьком у невеликому помешканні. Так і зробили.
І дотепер живуть у злагоді й мирі. Вероніка стала для Артура винагородою за довгі роки самотності. Ніжна, чуйна, хазяйновита. Піклується не лише про коханого, а й про його синів. Чи не щодня навідується до Данила й Макса, які вже навчаються у вишах. Готує їсти, підтримує добрими словами. А ще намагається зігріти теплом жіночого серця, адже хлопцям так не вистачає материнської ласки. До слова, перша дружина Артура, залишивши чоловіка і маленьких синів, жодного разу навіть не зателефонувала – живе зі своїм багатієм за кордоном.
Артур безмежно щасливий. Насолоджується чудовим життям, слухняними дітьми, коханою дружиною… І дякує Богові за ці подарунки. Мабуть, чоловік не до кінця усвідомлює, що це і його заслуга, плід його доброчесності…
Французький письменник Жюль Ренар написав: «Якби зводили будинок щастя, найбільшу кімнату довелося б обладнати в зал очікування»… Таки правда. Адже афоризми не придумують – вони з’являються із життя…
