– Ти кохаєш мене? – ти запитав про це так просто і спокійно, ніби…
Ніби з останньої нашої зустрічі не минуло неповних шість років, ніби ми бачилися вчора, а не Бог знає коли… Ніби колись давно ти не промовив мені услід: “Йди..!”, ніби не було образ, гірких сліз і мого невимовного розпачу… Ніби ти ніколи не завдавав мені болю, не змушував страждати, не зраджував і не міняв на іншу…
Що я могла відповісти тобі? Такому далекому і зовсім нереальному, викинутому із пам’яті надзвичайними зусиллями волі, чужому чоловікові?
З нашої останньої зустрічі минуло занадто багато часу, і хоча іноді навіть час не в змозі загоїти любовні рани чи вбити любов, усе ж таки я вже не кохала тебе. Твій голос не змусив мене тремтіти від радості чи розгубленості, твій випадковий телефонний дзвінок не здивував і не злякав… Мені було байдуже і, можливо, трішки смішно… Адже я не знала, як пояснити тобі, що твоє запитання банальне, що відповіді на нього не існує вже давно, що його слід ставити іншим, але вже не мені… Зайвим було довго розповідати тобі про те, як я жила увесь цей час, як забувала тебе і своє минуле, як вчилася жити далі і як доля подарувала мені зустріч з ним – моїм справжнім коханням. Теж не завжди солодким і спокійним, але щирим і незрадливим…
Тому я відповіла запитанням на запитання, так само безглуздо:
– А ти? Любиш мене?
***
Все було доволі просто і звичайно… Мені минало 19 років, коли я зустріла тебе… Перші побачення і звабливі погляди, квіти і солодощі, перші обійми і несміливі поцілунки… Поступове знайомство двох протилежних світів, пізнання один одного, відкриття… Перші спроби розповісти про найпотаємніше, перші незабутні миті, пережиті разом, перші зізнання і довгі прогулянки нічним містом… Перші світанки, в яких ми були не в силах розстатися, і перші листи, написані від руки, сповнені світлої любовної печалі… І кохання… Моє перше, а твоє – наступне…
Спочатку у всіх так, немов у мріях, гарно, затишно, рожево… А потім враз, немов за помахом злої долі, буденно, сіро, нервово…
Я вчилася в університеті в іншому місті на заочному відділені. Наші періодичні розлуки сердили тебе, і ти сильно ревнував мене. Ревнував до всього: навчання, нових друзів, чужого міста, успіхів… Я не зважала, точніше, думала, що минеться. Але кожна наступна сесія ставала нестерпною. Ти телефонував щогодини, обурювався, коли я не відповідала на твої дзвінки, і не розумів, що не можу постійно розмовляти з тобою, адже сиджу на парах. У тебе не було підстав ревнувати мене, але ти вперто відмовлявся вірити у правду. В ту правду, що я так щиро і по-дитячому дарувала тобі, наймилішу правду у світі – мою любов…
У постійних допитах і нападах твоєї ревності минуло два роки. До закінчення університету мені залишалося півтора року. Але ти поставив ультиматум:
– Або навчання, або я…
Я пояснювала тобі, що не можу покинути університет, що диплом й освіта в наш час дуже важливі, що залишилося чекати зовсім не довго. Проте наполягав:
– Я добре заробляю і не певний, що зароблятиму ще краще. Тобі не потрібно вчитися і витрачати свій час на сесії. Ти й так занадто розумна! Якщо любиш, то покинеш університет, і ми будемо разом. Якщо ж освіта в тебе на першому місці й наші стосунки не мають для тебе жодного значення, тоді попрощаймося вже… А не потім, коли створимо сім’ю…
Останню фразу я сприйняла близько до серця. Ти вперше заговорив про сім’ю, і я зрозуміла, що насправді не можу жертвувати нашим спільним майбутнім, задля якогось навчання. Я довго думала над тим, як правильно вчинити, але в результаті вирішила, що готова заради тебе на все… Навіть на те, щоб сидіти вдома і не працювати… Наше кохання, наше щастя і твій спокій були для мене на той час найважливішими в житті. Ще тоді, я не мала тої життєвої мудрості, того досвіду, який би підказав мені, як вчинити правильно…
Ми почали жити разом. Звісно, не все було погано в нашому спільному побуті та житті. Я була щасливою, адже поруч була кохана людина. І часто наші вечори та ранки були схожими на справжню казку, де не було місця ані сльозам, ані брехні, ані болю. Ти був ніжним, турботливим, уважним… І навіть зараз ті щасливі хвилини перекреслюють усі неприємні спогади та негаразди, яких ми зазнали, будучи разом.
Але, як і все інше в житті, щастя не могло тривати вічно. Вже через три місяці нашого спільного життя ти почав затримуватися на роботі. Спочатку я вірила в розповіді про незаплановані наради, виїзди і святкування днів народження співробітників. Але згодом один-єдиний випадок змусив мене засумніватися у правдивості твоїх слів.
Був четвер, я йшла з ринку додому готувати вечерю… Аж раптом на світлофорі зупинилося твоє авто. Ти не бачив мене і мило бесідував із молоденькою білявкою, що сиділа поряд. Вона кокетливо усміхалася і гладила тебе по плечі. Загорілося зелене світло, ти, нічого не підозрюючи, подарував їй швидкий поцілунок у носик і натиснув на газ… Твоє авто сховалося в потоці інших автомобілів. А я стояла як вкопана, не в змозі зрушити з місця. Не знала, що важче: пакети із продуктами в руках чи невпорядковані думки в голові. Того ж дня, уже пізніше, ти зателефонував мені і сказав, що їдеш у термінове відрядження і повернешся завтра. Я промовчала про побачене. Тоді я вперше спробувала втопити свій розпач у спиртному…
Наступного дня ти з’явився, як ні в чому не бувало, і, побачивши мій плачевний стан і недопиту пляшку вина біля ліжка, зчинив скандал. Назвав нервово-неврівноваженою п’яничкою. Усе, що я розповіла тобі про авто, раптову зустріч і білявку, ти вперто заперечував. І як би не хотілося мені повірити тобі, але не вірити своїм очам було не можливо. Але я змирилася і пробачила тобі твою провину і зраду, яку ти навіть не визнав.
Надалі ти не зважав на мої сльози і біль, а вперто стояв на своєму. Ти продовжував ревнувати мене, забороняв влаштуватися на роботу, вибирав мені подруг і вказував, що робити, і все частіше не приходив додому ночувати. Усьому знаходив виправдання, брехав солодко і безсовісно. В цілковитій самотності та роздумах минали дні…
Моя любов була сильною і терпеливою. Я зверталася до Бога, я просила його змилуватися над нашим коханням, я подумки благала тебе зупинитися…
А потім я дізналася, що захворіла. Лікарі поставили жорстокий діагноз – рак. Тобі першому розповіла про все, шукаючи підтримки та допомоги, забуваючи про той обман, яким було сповнене наше спільне життя. Мені було 22 роки, я була молодою і хотіла жити. Жити і кохати тебе… Ти ж вчинив ганебно… Замість того, щоб полишити свої гуляння, своїх коханок, навпаки – з головою поринув у вир пригод. І коли востаннє ти на два тижні зник із дому, не відповідав на телефонні дзвінки та не телефонував сам, я зібрала валізи і пішла…
Зателефонувала тобі, коли дізналася, що лікарі помилково сплутали аналізи і що я цілком здорова та сповнена сил. Я знову забула про ту всю брехню, яка пролягла між нами, і сподівалася на те, що ти кохаєш мене і просто злякався, коли дізнався про лікарський вирок. Але… Але ти погодився лише на одну зустріч.
Ми зустрілися в парку, і я, як малолітня, кинулася тобі в обійми. Ти стояв незворушно… Я цілувала твої губи, а вони були холодними. Я мовчки плакала, а ти дивився на мене відчужено і жорстоко. І тоді я все зрозуміла. Нарешті усвідомила, що кохання, яке я називала нашим, не існує!
Ти нічого не запитував і не відповідав на мої запитання. І вже після того, як виговорилася я, спокійно сказав:
– Йди…
А потім розвернувся й пішов сам. Трішки далі від того місця, де нещодавно стояли ми, на тебе чекала твоя молоденька білявка…
На щастя, ти не зумів повністю зруйнувати мого життя. Я знайшла в собі сили та спробувала ізолюватися від думок і спогадів. Звісно, врахувала всі помилки, яких припустилася раніше, і вони стали неоціненним досвідом й уроком на все моє подальше життя… Я все ж таки закінчила університет, знайшла хорошу роботу і працюю за спеціальністю. Два роки тому познайомилася із своїм теперішнім чоловіком. І як би не було важко спочатку, все ж таки зуміла знову покохати й повірити в кохання. І цього разу не помилилася…
***
– А ти? Любиш мене? – перепитала я, оскільки на іншому боці запанувала тиша.
– Так, – раптом бадьоро відповів ти… І як добре, що ти не бачив, як моїми щоками потекли сльози.
– Не бачачи шість років? Не цікавлячись моїм життям? Не знаючи, як я виглядаю? І ти любиш мене? Найменше – це смішно, найбільше – безвідповідально. Безвідповідально розкидатися словами і не відповідати за сказане, – іронічно випалила я.
– Ми багато пережили разом і, як не крути-верти, пізнали щастя. То чому тебе дивує, що люблю…
Я хотіла ще щось сказати. На кшталт, забудь, не телефонуй, не з’являйся в моєму житті. Але опанувала себе і відповіла:
– Це найкраще, що я чула у своєму житті. І нехай ти вважатимеш мене мстивою і жорстокою, але мені аж тепер, через шість років, впав важкий тягар із душі. І нехай трішки із запізненням, але все ж таки я почула те, що ти зумів відплатити мені коханням за коханням. І це лестить…
І все… Я легко і зі спокійною душею перервала телефонну розмову. Я вимкнула телефон, витягла із нього картку і викинула з вікна шостого поверху. Вперше за шість років я вирішила змінити номер. І, напевно, вперше я почала жити по-новому. Тепер уже направду без спогадів, без минулого і без тебе…
