У дядька Степана пасіка розкішна. Більше ста вуликів розкидані по синьому морі квітів у саду. Блакитні й жовті будиночки рояться перед вікнами хати, за криницею і виноградом. Для бджолиної родини тут рай. Пахучі акації сплелися навколо саду, білою фатою вкутали посадку, а за ним гречка квітує, а далі різнотрав’я – свиріпа, будяки. А там і волошки синьоокі, які цвітуть усе літо. «Саме з рожевих квіточок будяка та жовтих свиріпи дуже смачний і запашний мед, – ділиться господар. – А тиша? Ви чуєте, як пахне тиша?» І ми зупинившись посеред саду, заплющуємо очі й слухаємо запах тиші, яку порушує лише дзижчання бджіл. Занурюєшся в атмосферу спокою і не відчуваєш плинності часу. Забуваєш про все.
«Але головний медозбір у нас із соняшника, якого сіють дуже багато. – продовжує дядько Степан. – Одночасно зацвітає софора японська в лісосмугах, і тому мед зібраний в цей час дуже ніжний і запашний, на скошених полях ячменю і пшениці по стерні, наче з-під землі виростає шандра, і вони стають сніжно-білими, а бджоли «білять стільники» і несуть запашний мед. Останній у сезоні, як остання нота в гамі…»
Ми зачаровано ковтаємо слова господаря, аж на вустах солодко стає. А під хатою у затінку уже тітка Ганна чекає гостей. Вареники з вишнями, свіже прохолодне молоко в гладущику, полив’яні мисочки наповнені бурштиновим золотом, яке аж переливається, іскриться під сонцем. Домашній хліб накраяний великими шматками, вишита біла скатертина, лава застелена доріжками тканими… Відчуваю, що родом звідси. Тут так добре серцю. Так світло й святково на душі. І щирість ллється у кружки, відкриваються засмічені містом шлюзи добра й відвертості.
Твій погляд… «Ти особлива така сьогодні…я тебе такою ніколи не бачив», – шепочеш тихо. «Певно в минулому житті я була бджолою, – посміхаюся, – бо тут я ніби прокидаюся, стаю сама собою. І ще така ж працьовита і невтомна…» «І кусюча, – додаєш, обіймаючи. – я бачу, як тобі тут добре. А хочеш…»
Наш діалог обриває тарабаха гнівна. Легка хмаринка літньої грози гримнула і надумала розігнати наше скромне застілля. І не роздумуючи, як розсипалася сміхом-сльозами. «Ховайтеся у шіпчину, – тітка підгледіла, видно, наші бажання. Простягає ряднину і показує рукою на прибудову недалеко, – там перебудете дощ…» Останні слова наздоганяють нас уже під накриттям разом з холодними великими краплями зливи.
Стоїмо в обіймах якусь мить. І зливаємося у поцілунку. «Тепер знаю, чого мене так до тебе вабило, медова ти моя!» Скошені трави мовчать, підкладаючи свої м’які долоні під моє тіло, яке ти кидаєш, мов невагоме, на них. «Хитрун ти, знав, куди мене завезти», – посміхаюся самими очима. І пручатися немає сили, і ховати свій потяг нестримний немає бажання…а злива літня така рясна й швидкоминуча! Провалююся у сон. Відчуваю, як цілуєш травинку, що заплуталася в золоті волосся, як вдихаєш аромат безсоромної моєї наготи. І байдуже, що літо це перше для нас. Випробування медом, яке ти влаштував навмисно… Щаслива і закохана, наповнена тобою по самий край відчуваю себе бджолою-царицею. Єдине бажання – залишитися тут назавжди. Бо якщо є на землі рай, то я знаю це місце. І дядько Степан з тіткою Ганною знають, бо інакше б не дивилися на нас так зачаровано. «Залишайтеся хоч на кілька днів ще, підлікують ваші душі бджілки-чарівниці, – запрошують. – Мед наш справжні дива творить…» « Це точно, – свічуся у твоїх очах ніжністю. – Залишаємося?» Хіба ж бджолі-цариці кажуть ні?
Минає час непомітно. Нас не існує для інших. Ми розчиняємося на кілька тижнів, вимкнувши себе для усього світу. І лише непорушний тихий гул бджолиної артілі нагадує про те, що поки ми відпочиваємо, насолоджуємося своїми відчуттями і реабілітуємо свої душі, тут робота кипить. Ніколи не думала, що так важливо просто лежати поруч з тобою в траві, мовчати й дихати, і думки складати ніжним візерунком гілочок молоденької яблуньки, і майбутнє вгадувати у чудернацьких хмаринках, які кудись поспішають…
Дорога з раю швидша ніж до нього. Мов вигнанці, прощаємося з господарями, ховаємо медові спогади в баночці золотого літа, яке завбачливо тітка Ганна приготувала для нас. І повертаємося кожен у свій вулик гучного мегаполісу, де попри божевільний рух відсутнє найголовніше – життя…
