Прохолодний струмінь бив у спину. Він лежав повністю занурившись у напівпрозорий мул. У товщі води піщинки нагадували гострі валуни. Спину обдавало приємною стужею, кожна найдрібніша луска на тілі відчувала дотик.
Він жив на самому дні у обіймах підземних джерел. Вода окреслювала кожен рух і, здавалося, сама встановлювала життєвий ритм – підштовхувала рухатися, дихати, мислити… Вода найбільш досяжна серед усіх субстанції: її можна відчути усіма клітинами тіла. У своїй стихії почував безмежну свободу – пливи куди заманеться.
Стояв ясний день. Зверху, крізь смугу озера просвічувалася велетенська золотиста луска – кругла і сяюча. Вона наповнювала водойму життєдайним світлом. Тонкі стебла водоростей рухалися у такт плину. «Такі живучі, плавкі, не можуть встояти на місці»,- думав найбільший житель озера. Він був дуже неповороткий та збайдужілий. Неймовірних зусиль йому доводилося докладати аби лишень поворухнути хвостом і розпорошити озерний мул. Що й казати: перетнути озеро вздовж та впоперек, він міг хіба що разів зо два за ціле літо. Лише іноді підводний мешканець повільно виборсувався з мулу і, майже не відриваючись від дна, ковзав по воді… Вдихав мулистий простір, бо й дихав він рідко. Розминав гнучке тіло. Йому не подобалося разюче світло. Обожнював темінь, хоча вночі теж мало плавав, більше сидів біля підземного джерела та дослухався до його імпульсів. Поруч пропливла величезна щука, повільно помахала йому хвостом. Він мовчки послав їй вітання, самою лише думкою. Рибина відповіла теж подумки. У цьому озері він знав усіх, кожного дрібного малька, проте ніколи йому не було ніяких справ до риб та ссавців. Лінувався навіть думати про них. А ось із водоростями спілкувався часто. Вони тягнулися до озерного жителя тонкими стеблами, ажурними листочками, сріблястими пучками, гострими зеленими дотиками, мурамними крапками, синьо-зеленими пористими губками… Водоростей у водоймі було значно більше аніж риб, п’явок, жаб, видр… Озеро заростало.
Водяний велетень найбільше полюбляв спостерігати за квітом латаття. А очерет та осоку взагалі вважав наймудрішими душами в озері.
Один раз у році, перед сном, він піднімався із мулистого дна, блукав глибинами аж поки не знаходив двійко великих мушель, спроквола заковтував їх – перед зимовою сплячкою живився. А так не їв ніколи у житті. Іноді, піднімаючись трохи ближче до поверхні озера, йому доводилося бачити дивні червонуваті стебла із негнучкими листками. Він знав, ці червоні стовбурці – кінцівки дивних птахів. Качок. Понад усе не любив чужинців, які нахабно поїдали водоростей та дрібну рибу. Озерний велетень не раз хватав бідолашних птахів за «червоні листки» і тягнув на саме дно. І лише, награвшись досхочу, відпускав на волю.
Озерич ніколи не виринав зі своєї рідної водойми. Навіть не намагався. Не раз перед сном, закриваючи пелюстки, квітки латаття розповідали, що за межами озера є життя. Там величезний дивний простір. Безводий…
Проте озерного жителя те – інше життя – ніколи не цікавило. Він й без усіляких там розповідей знав, що світ безкінечний. Уявляв величезні простори, дивовижні сади, навіть зорі, планети, галактики… Проте, що йому до них, коли існує рідне озеро.
Одне-єдине не давало спокою озерному жителеві. З настанням сто першого літа у тілі з’явилася нестримна, гостра, пронизлива міць… Енергія через край.
Вона розливалася по всьому тілу, й видавалося, не поміщалася у ньому. Ця сила розривала єство на дрібненькі шматочки, змушувала заковтувати все більше джерельної води, дихати все частіше… І величезне тіло від цього росло ще швидше. По плавникові й десять лусочок за день. Озерний житель не розумів, що з ним відбувається, не знав у кого запитати…
Та й, на біду, давно ні з ким не спілкувався, хіба що подумки, інакше не вмів. Проте всі в озері вміли вимовляти слова-звуки. Усі: риби, раки, ікринки, мушлі, жаби, навіть качки.
З кожним днем бажання силилося, зростало, керувало ним. Від іскрометно-жагучого болю Озерич загортався у мул все глибше, плавав дном озера, наче смерч. Раніше не робив цього ніколи в житті. Та й не можна було отак видавати усім свою присутність.
Одного разу велетень спіймав маленьку рибку… Для розваги. Бо ж не планував нічого лихого. Вона виявилася геть юною, просто таки неповнолітньою за риб’ячими мірками й до того ж німою… Озерич довго грався із рибиною, підкидав у воді й знову ловив. Навіть жартома запхнув до рота – і відчув як нестерпне бажання на мить вгамувалося, притупилося і раптово загострилося з новою силою. Він і не відчув як проковтнув рибеня.
Довго озерний житель тремтів від судом , усе в ньому трепетало, щулилося, марніло… Не міг зрозуміти як в одну хвилю став монстром і з’їв маленьке риб’яче дитинча.
А якось у пориві нестерпного бажання, коли сили рвалися із тіла, били сильніше джерельних вод , він декілька разів перекинувся у воді через голову, промчався поміж водяного лісу, аж позбивав стебла водоростей, і сторчака кинувся на поверхню… Гибелі чи порятунку шукав?
У швидкому польоті ледь помітив як мимоволі випірнув із води, перетнув рівну лінію спокійного плеса і на мить опинився у незвіданому просторі… Подих перехопило. Все навколо завмерло – навколо порожнеча. Ще мить – і він вхопив ротом життєдайну вологу – знову на дні водоймища. Згодом довго розмірковував – що ж з ним трапилося? Покинув озерне царство й потрапив туди, куди щодня ходить латаття, де облаштували житло осока та жовтогарячі глечики. Мигцем навіть бачив величезну жовтогарячу луску.
Побував у іншому світі… І чи не вперше за все своє столітнє життя став міркувати: хто він і звідки з’явився у озері?Раніше йому геть не хотілося думати про своє походження.
Мимоволі з закомірок пам’яті зринали морські печери, сліпучо-білі стіни, таємничі лабіринти поміж широкого дна… Проте ні згадки про свою появу на світ, наче стрибок у прірву.
Не раз тихцем розглядав сам себе. Дивувався міцній тіло будові й величезним розмірам свого хвоста. Він – незрозуміла істота , не схожа ні на кого із жителів озера, із риб’ячим хвостом й тулубом міфічної істоти.
Один на один зі своєю пекучою внутрішньою снагою.
**********************************
Кожного дня бабуся вивозила на прогулянку свою малолітню онуку, яка була прикована до інвалідного візка. Років з десять тому, коли дитині не виповнилося й п’яти рочків , родина дівчинки потрапила у автомобільну аварію. Осиротіла крихітка чудом вижила, проте травма хребта й правої гомілки назавжди полишила надію стояти на ногах. Дівчинка формально навчалася у сільській школі, проте часто хворіла й на заняттях бувала зрідка. Поступливі сільські вчителі навідували свою проблемну ученицю, давали завдання, сяк-так перевіряли успішність. На щастя дівчинка була здібною до наук. Багато читала. Самостійно вивчала позаурочні теми.
Бабуся працювала сільським поштарем й частенько блукала селом, розносила листи, квитанції пенсійні виплати. А влітку брала внуку з собою у поле. Ставила інвалідний візок поруч із грядками і дванадцятирічна Яринка слідкувала за городніми клопотами, читала книги, споглядала сільські краєвиди.
Поруч пасіка, молодий пасічник порається на своїй садибі, навколо фермерські угіддя, сади, полянка із маргаритками, озеро… Дівчина була у захваті, коли одного разу бабуся підкотила її візок до самої води, а з чорної глибини назустріч їй – гульк – випливла бура ондатра. З тих пір бабуся щодня привозила дівчинку до озерця. Ставила візок подалі від води й лишала свою онуку наодинці з природою.
На присадибних ділянках поруч з озером працювали люди, в озері частенько купалися дачники, а ґрунтовою дорогою проїжджали автомобілі – дитина в безпеці.
Юна Яринка більш за все любила українські народні казки: про таємниці скляної гори, про височенне дерево аж до самісінького неба, про мужніх силачів і красунь-царівен. При собі завжди тримала вузлик з домашніми пирогами на випадок, якщо ондатра дасть про себе знати. Часто Яринка спостерігала за красивими дівчатами, які влітку приїжджали з міста. Купалися в озері, засмагали. На Яринку дивилися осторонь. Дівчинка звикла почуватися самотньою, бо ж з нею не поспішали товаришувати й сільські дівчата, не те, що приїжджі. І потай заздрила усім, хто міг ходити… Рух – ото справжня людська краса. Досконалість.
Якось бабуся затрималася , розносячи пошту по всьому селу… Сонце майже сіло за обрій. День згасав повільно, наче коричневий карлик у космічному просторі. Несподівано набігла густа хмара. Немов природі замало темряви. Із грядок повтікали останні дачники. Яринка підкотила свій візок попід крислатий кущ. Може й спробувала сама доїхати до будинку, але боялася скотитися з крутого вибоїстого горбика. А кликати на поміч соромно.
Прикрившись кофтиною, дівчина тихо мокла… Гострі краплі змішувалися із повітрям, не знати було може Яринка занурилася у водоспад. Темрява стояла така, що ніде краплині впасти. Але вони, краплини,все таки знаходили собі місце. Може падали навпомацки? Обабіч дороги світили ліхтарі, вдалині небо прорізували велетенські блискавки -місяці.
Із середини озера повільно виплив юнак. У сутінках Яринка ледве змогла розгледіти широкі кола від його рук. Певно приїжджий? Не встиг втекти, бо заплив далеко від берега. Дівчина прикрила свій візок мокрою густою гілкою із м’ясистим широким листом. Соромливо опустила очі. Тільки б не помітив, що вона тут мокне одна-однісінька посеред ночі…
Юнак виліз із води і сів на камінь. На постать впало світло широкої сталевої блискавки. Яринка беззвучно зойкнула аби не видати свою присутність. Уся ця атмосфера – ніч зі срібною косою і незнайомець … Моторошно…
Довге чорне волосся спадало до самісінького пояса. Воно здавалося цупким, наче плавці у йоржа. Густе та ошатне. Дівчинка часто бачила йоржів – їх приносив сусід дядько Толя. Тіло у юнака було бліде та міцне. Могутній торс , широкі плечі, сильні руки… Яринка зашарілася. Страх змішався із солодкою дівочою милістю, коли уявляєш кіношного героя своїм палким шанувальником.
Від пахвових западин вздовж тулуба тягнулися чорні настовбурчені плавці… На місці брів широкі нарости, смолянисті та посріблені, як у сайди. А замість ніг довгий-предовгий, може більше двох метрів риб’ячий хвіст, вкритий чорною блискучою лускою. Широкий попелястий плавник на кінці хвоста нагадував розмах орлиних крил.
Яринка не могла відвести погляд від дивної істоти. Страх і замилування – все змішалося докупи. І цей дощ, холодно-пекучий, шмагав, мов березові різки. В серці пекло і перехоплювало подих. Все здавалося таким загадковим. Особливо юнак. Наче давньогрецький бог.
***************************************
Вода у озері пахла якось незвично, стала прохолодною і густою. Течія призупинилася. Водяна поверхня вкрилася темним димом. Озерний мешканець нарешті зважився випірнути із води.
Вдруге за все життя.
Рішення йог о було твердим та виваженим. Хотів нарешті покінчити зі свої неприродним бажанням – заглушити повсталий дух… Не знав Озерич чи виживе? Кидався на поверхню, мов самурай.
З усієї сили рвонувся з води – мить і він у невідомому просторі. Озирнувся… Яке ж ти, потойбіччя? Порожнеча жахала. Навколо не було води. Лише окремі струмені змішалися із … нічим. Без життєдаїної вологи, думав велетень, не існує життя. А тут – у цьому світі поза часом і простором- стільки живих душ!
Подих перехопило. У груди потряпляло щось ядуче й сухе. Він розглядав сади, поля дерева, довгі шляхи… Стільки всього мертвого, знерухомленого… І тиша якась інша – зневоднена. Звуки сухі. Колючі. Життя на поверхні дуже схоже на дно, лише кудись поділося наповнення – вода. Вона струменіє поодиноко – шматками з неба. І так спекотно… Окремі звуки, стукіт, плюскіт, міцні удари посеред неба – все какофонічне і не живе.
А вода має свій усталений, віками відточений, одноманітний голос. І в цьому її сутність…
Озерич твердо вирішив щодня виринати на поверхню й катувати себе…
В обличчя йому дмухнув вітер.
– Порожнеча лютує. Дивна незрозуміла субстанція…
*****************************************
З тих пір, як юнак випірнув на поверхню вперше, пройшло багато-багато днів і ще більше ночей. Минула осінь, наступила зима, а за нею весна й знову літо… Як не сподівався Озерич заснути та забутися, у нього нічого не виходило. Впродовж затяжних морозних днів він так і не зімкнув повік.
Таке трапилося вперше в його житті.
З настанням холодів все літо водяного юнака вкрилося лускою, вуха обросли цупкими риб’ячими перами, відросли довжелезні вії, повіки вкрилися дрібними горбиками, схожими на гусячу шкіру… Сині зіниці розширилися й помутніли, наче розіллялися по всьому окові на дрібні калюжки. Озерич перетворився на величезну людиноподібну рибину. Він лютував, гнівався, плавав, як навіжений, бо дуже хотів зігрітися, але не міг… Бажання не зникало, лише набувало нових, ще гостріших відчуттів.
Коли озеро покривалося кригою, Озерич – лютіший акули – розбивав її вщент. І жителі села припускали, що в озері почати бити нові джерела. А ближче до Святого Водохреща подейкували навіть, що озеро зробилося святим.
З першими весняними променями шкіра юнака почала очищатися від лусок. Проте пера на вухах і довжелезні вії лишилися. Весною Озерич з’їв цілу пригоршню мушель і дрібних камінців, але голод нікуди не зник. Якось прісноводний житель навіть виплив на берег й взявся жувати першу траву… Нічого смачнішого він досі не смакував. Проте бажання не вщухало, лише посилювалося…
Весна забуяла різнотрав’ям. Навколо озера розцвіли сади. Юнак звикся із «порожнечею» і зрозумів її відмінність. Навіть полюбив сухий смак чистого повітря. Часто спостерігав за людьми із очеретів, вбачав дивну схожість із ними, проте тримався осторонь. Люди дратували рибоподібного юнака своїм запахом. Іноді йому здавалося, що при самому лиш вигляді людської плоті, все в середині переверталося від нудотних поривів.
Сама людська сутність здавалася огидною.
Вночі він часто випливав на поверхню озера, чіплявся за гілки дерев своїми міцними руками й залазив на самісіньку верхівку. А звідти стрибав просто у воду – розважався. Або ж випливав на берег, брав до рук величезний камінь, спирався на нього, як на тростину і отак пересувався берегом. Іноді просто позв на ліктях, зривав квіти, клав їх у велику мушлю, а потім забирав усе те добро на озерне дно. З надземними квітами не вмів спілкуватися.
Підводний чоловік навіть навчився ходити, опираючи на міцні плавці свого чорного хвоста. Проте у такий спосіб міг пройти не більше трьох-чотирьох метрів. Риб’ячі пера боліли. А коли відчував наближення людей, зі всієї міці відштовхувався хвостом від землі. Сили вистачало – мить і він опинявся у воді.
Найбільше полюбляв виринати на поверхню, коли з неба крапала вода… Озеричу здавалося, що під час грози бунтувала природа. Водяні краплі нагадували бульбашки повітря у товщі води, а яскраві блискавки – фосфоричні нутрощі величезної рибини. У так пору навіть дихалося легше. І навколишня сухість здавалася якоюсь особливо пузирчастою. Навіть хотілося зашишитися жити на суші… А коли вода переставала змішуватися з вітром, й повітря висихало, навколишній простір знову ставав зашкарублим пеклом.
На сушу Озерич випливав і вдень і вночі, проте ні разу так і не помітив юної дівчинки на інвалідному візку, яка щодня чекала на нього в кущах.
*****************************************
Того спекотного липневого вечора він сидів на дні озера, зарившись від спеки у мул. Джерельні води охолоджували ледь засмагле тіло. Тепер юнак частіше бував на поверхні, аніж у рідному озері.
Крізь товщу води почулися розпливчасті звуки. Хтось несамовито волав. Озерич швидко випірнув. Поруч у воді борсалася дівчина, ледь притомна, знесилена… Тонула. Його тіло засудомила огида. Людина майже гола… Швидким рухом він обхопив дівчину за довге світле волосся, відтягнув на кілька метрів… В паніці необачна купальниця швидко вивернулася , чіпкими руками обхопила Озерича за плечі , ногами обкрутила стан… Якби не міфічна міць юнака, пішли б на дно…
Жагуче, болюче, стрімке, нестерпне… Ожило, подвоїлося, потроїлося… Щось величезне в ньому зросло до неймовірних розмірів. Він тримав у руках жалюгідну людину, відчував її дотики, пружне тіло, таке палюче тепло. У тілі наростало неймовірне збудження. Людина… Потворна людина…
Зі всієї сили він штовхнув «почвару», та так сильно, мить – і дівчина опинилася біля самого берега.
Не допомагала остудити жадання навіть джерельна вода… Приємні дотики не залишали у спокої й на мить… Ось воно, найпрекрасніше, що може бути у житті – торкання… Нарешті Озерич зрозумів суть свого жадання.
Та як його задовільнити? Як?
Рибочоловік вдихав непорочну воду, наче пив рідкий криштать. Він – приречений на самотність одинак, самотній як Всесвіт, без рідної істоти… Хтось закинув його напризволяще у маленьке озеро аби сидів мовчки посеред дрібного мулу й навіть не ворушився – не приваблював увагу людей… Але щось у тому задумі пішло шкереберть – і він відчув потяг єства.
Озерич гладив себе по плечах, плавниках, хвості… Не допомагало! П’ять днів і ночей він не випливав із озера, торував дно і плакав. Вода розчинялася у воді, не лишаючи й сліду. Він міг плакати лише непомітно.
Сіре дно водойми вкривав густий шар бісерних піщинок. При кожному порухові вони здіймалися із дна, неначе дим. Невеликі камінці, мушлі, стовбури повалених дерев – усе сіре. Озеро знало три кольори: тьмяно сизий, слабо забарвлений блакитний, вибухово зелений. Така собі триколірна підводна веселка.
Серед валунів та дрібного щебеню Озерич знайшов продовгуватий бурий камінь. Довго відточував його, готував… У міцних руках камінець набрав форми двох неправильних трикутників, з’єднаних однією спільною вершиною. Гладка, рівномірно відшліфована поверхня блищала.
Озерич гладив себе каменем і радів приємним дотикам. В середині все пульсувало, наче у тілі водяного хлопця здіймався шторм. Юнак до щему у кінцівках насолоджувався каменем, пригортав і стискав двозубець у долонях, неначе повелитель самотності зі свої атрибутом влади. Не усвідомлював чи дозволить коли-небудь торкнутися до себе живій істоті. Проте беззаперечно розумів одне-єдине: він ніколи не зможе покохати людину. Не вірив чи зміг би колись полюбити істоту, схожу на самого себе, із риб’ячим хвостом.
Звикся із фатумом: він самотній одинак. Аби вгамувати душевні поривання у нього є камінь, а камені теж вміють любити.
****************************************
Навколо будинку виструнчилися рівні прямокутники полів, наче хто розгорнув підручника. Поруч із крайньою хатиною простелилася ґрунтова дорога і широкий рів – у ньому ні краплі вологи, лише низенькі липи, усі в цвітінні. Біля рівчака – полянка з вуликами. Широка та зелена.
— Добридень! – в напрямку озерця бабуся котила візок. Привітно кивнула здорованю-пасічнику.
— Тимофіївно, знову на річку? Тут таке діється. Не боїтеся? – назустріч Степанівна.
Квітчасті хустини закивали одна одній.
— Доброго здоров’ячка!Та куди ж ми без озера? Яринка і дня не може у хаті всидіти. Так проситься…
— А я б не відпускала, – Степанівна обурено,- тут таке діється. Таке…
Яринка на власні очі бачила як на озері піднялася величезна хвиля і одну із пляжниць прожогом винесло на берег. Ту дівчинку кликали Кариною. Приїхала із подругами-студентками до озера на пікнік аби відсвяткувати закінчення навчального року. Дівчата орендували будинок у одного місцевого бізнесмена. Ще з самого ранку зібралися на березі озера, розстелили простирадло, розклали наїдків та напоїв. Гамірно розважалися. Яринку не займали. Лише ніяково дивилися в її бік, перешіптувалися. Після полудня одна із дівчат пішла купатися. Запливла далеченько, ледве виднілася на фоні темного озерного плеса. Раптом студентка почала борсатися у воді й кликати на допомогу. Подруги у паніці зняли галас, дехто із дівчат кинувся рятувати. Із городів збіглися чоловіки.
Половина села бачила велетенську хвилю. В одну мить дівчина опинилася на краю озера, вдарилася головою об крутий берег і знепритомніла. А коли прийшла до тями невгамовно хвалилася, що посеред озера її врятував вродливий незнайомець.
Односельчани в один голос повторювали: в озері живе водяний демон. А Яринка знала, це він, він… її коханий, врятував життя незнайомій дівчині. І ніякий він не демон, а міфічний Нерей. Людина-риба.
Поруч проходив дядько Степан. Кивнув жінкам і зупинився. Хвилини зо три мовчав, наче примірявся:
— Я вам ще не таке розкажу. Демон – то ще дрібниці. Якби там не було, він нікого не зачіпає… Навіть дівчині життя врятував… Тут у нас інша чортівня завелася… Послухайте, що розповім… Днів зо два тому повертаюся з нічного чергування цією самою дорогою. Пора місячна. Світло, наче вдень. Чую хтось мене ззаду за кишеню цап… Ну, думаю, вже у нашому селі злодюжка є… Хватаю за руку і тягну на себе… І що ви думаєте? А то дівчина. Молода, красива…Білява… Я сплюнув. Розгнівався не на жарт. Ну, міркую собі, понаїдуть усілякі вертихвістки з міста… І тільки зрозумів – поперед мене не просто собі людина… Сукня на ній світиться. Волосся аж палає вогнем. Зопалу аж рота роззявив. А вона руку простягнула і просто мені в штани лізе. І до причинного місця. Я забираю її долоню, штовхаю з усієї сили – нічого не допомагає. І тягне мене ця дівка у рівчак. Не знаю чим би все скінчилося, якби дорогою не проїжджала вантажівка. І тут сталося найцікавіше – дівчина відпустила краї мого одягу й… щезла. Миттєво розчинилася у повітрі. Була і зникла… От що ви на це скажете?
Дядько Степан перехрестився.
— Отакі дива… Прокляте тут озеро. Прокляте…
З-за паркану висунула голову дружина пасічника.
— Я теж минулої ночі бачила з вікна дивне світло. Наче від пожежі. І так нажахалася, бо мій Павло вийшов на вулицю цигарку викурити. Горіло щось поруч із пасікою і озером. Недалеко від старого дуба, що на пагорбі. Павле, розкажи, розкажи…
Пасічник злісно поправив капелюха:
— Досить вам теревені розводити. Понавигадують байок. Нічого там не було. І ти, Стьопо, не дури нам голови. Котрась із дівок до нього чіплялася? Пий менше. Мав би совість перед дитиною про своїх жінок патякати.
***********************************
Чиста зелень вкрила поляну найякіснішим оксамитом. Пагорби та виїмки, високі трави та дрібні кущики – здавалося наче потрапив у середину величезного казкового черевичка. Навіть небо на фоні цієї суцільної яскравої зелені видавалося зеленавим. Ну чисто тобі хтось змазав горизонт трав’янистим медом. Він полюбляв сидіти на камені поруч із кущем калини та охайно підрізаною сусідською межею. Так би цілий день просидіти – оце справжнісінький рай. Про це він мріяв все життя – насолоджуватися спокоєм. Та хіба про таке може мріяти цілеспрямована амбіційна людина?
Два роки тому, коли дружина завагітніла, а маленька сімейна справа – перукарня – геть збанкрутувала, він гадав, що з’їде з глузду. Доводилося працювати на трьох роботах винаймати житло й забезпечувати дружину з немовлям. Отак і довелося згадати про спадок – бабусин будинок на околиці села. Після довгих роздумів родина переїхала.
Ще з раннього дитинства Павло хотів стати пасічником. А тут така нагода. У перший же місяць свого сільського життя чоловік збудував десяток охайних коробочок-вуликів. За останні заощадження планував організувати у селі продовольчу базу. А поки справи тягнулися повільно, родина сяк-так перебивалася на домашніх харчах. Тридцятирічний Павло ще досить молодий і амбіційний, занепадав духом… Днями пропадав на пасіці – набирався снаги.
Після нічної грози з градом і сильним вітром у одному із вуликів загинула бджолина матка. Павло перечитав декілька книг для пасічників-початківців, пошукав інформацію в Інтернеті – махнув рукою… Їхати у місто купувати нову матку грошей катма. Нехай вулик виплодить собі свищеву. На цей процес піде близько трьох тижнів. Та нехай.
«Із личинок бджоли виростять декілька молодих особин, які згодом пройдуть жорстокий відбір і лише одна із них стане маткою у вулику. Згодом сформована бджола мусить вилетіти із вулика і спаруватися із п’ятьма, може сімома трутнями. Самці після спаровування загинуть, а матка повернеться до рідного «будиночка» і залишиться у ньому до кінця життя. Робочі бджілки берегтимуть її й харчуватимуть. А цариця рою в свою чергу все своє життя тільки й робитиме, що відкладатиме личинки…»
Пасічник щодня схвильовано спостерігав за пасікою, слухав знервоване дзижчання бджіл, спостерігав за їхньою поведінкою… Якби міг, сам заліз би до вулика. У одній із книг знайшов заклинання старих пасічників аби прикликати плодючість рою. На світанку, ще навіть сонце не зійшло, прочитав його дев’ять разів і окропив відваром трав. Зробив усе як радила книга.
Минали тижні. Бджоли поводилися дивно, не звертали уваги на магічні ритуали. Недосвідченому Павлові здавалося – вони не кормлять свої личинок. «Загине вулик… ой загине…» – горював. На четвертий тиждень вирішив податися до міста, позичив гроші на нову матку у сусіда. Вдосвіта вийшов на зупинку. Дружина й донечка ще спали. Вирішив не будити, лише залишив записку на столі. Перед від’їздом, наче на прощання, рушив до своєї пасіки, намочив у росу охайні черевики. Став біля яблуні на межі. Визирнув із- за гілок…
Біля вулика стояла дівчина.
– Непрохані гості,- спалахнув,- Так ось хто бешкетує на моїй садибі, ось чому бджоли гинуть!- пригнувся і навпочіпки між жердинами із хмелем – Впіймаю, не подивлюся, що ти дівчисько! Надеру вуха.
Поки простував, геть забруднив нові штани. Зупинився за три метри від дівчини. І стало якось не по собі. Стояв мовчки, наче вичікуючи момент.
Волосся у незнайомки сяяло на сонці… Чисте золото. Хвилювалося у сонячних променях. Тонка прозора сукня роздерта на грудях аж душу видно. Тіло засмагле, наче акацієвий мед. За плечима прозорі крила, крапчасті, наче кукурудзяний качан.
— Не людина, – подумки прошепотів… Торкнувся своєї спітнілої шиї.
Зашарудів від необачного руху хміль. Юнка швидко скинула крила, миттю перекинулася у дрібну пташину, таку маленьку, як екзотичний колібрі, вмить із пташки перетворилася на бджілку і залетіла у вулик.
— Матка, ось вона моя свищева матка-повітруля. Ось тобі і заклинання. Ось тобі й чари.
*****************************************
Останнім часом він геть сказився. Не знаходив спокою ні вдень, ні вночі. Таємнича незнайомка не виходила з голови. Він ризикував бути поміченим. Під час сходу сонця випливав із води і весь день просиджував у кущах верболозу – спостерігав за смаглявою красунею. А іноді піднімався із води по тонких кленових гілках на самісіньку верхівку і цілий день сидів у кроні. Засихав до втрати свідомості… І тільки ввечері, коли повітруля залітала до вулика, зістрибував у воду.
Дні минали повільно, і Озерич бунтував. Здавалося, що своєю нестримною енергією він переверне озеро, мов маленьке коритце. Широкими водяними канавами покривав рівне водяне плесо – зопалу плавав назад і вперед . Вискакував із води й пірнав, мов дельфін. Зовсім забув обачність.
Всі в селі давно знали – в озері живе величезне чудовисько. Не залишилося жодної людини, яка б не бачила величезних водяних збурень. Ніхто не смів наближатися до води…
Про Озерича чули всі, таємничу матку-повіртулю могли бачити далеко не всі жителі села. Лише обрані. Та й то здебільшого чоловіки. І, о дивні чари, більшість із них до безтями закохалися у дівку.
Та якби лише чоловіки. Палав від жадання навіть Озерич. Він більше не торкався каменя, а камінь не торкався рибочоловіка. Подумки Озерич пестив жовтогаряче тіло бджолиної царівни і вдихав п’янкий дівочий аромат. Такий не людський. Такий медовий…
*****************************************
Яринку вже тиждень ніхто не вивозив із дому. Дівчинка сиділа на веранді й дивилася на озеро у іграшковий бінокль. Вихлопні гази чистого хлорофілу погойдувалися у такт вітрові – сади буяли зеленим листом. Бабуся гайнула селом розносити пенсію. Дівчині нестерпно хотілося побачити водяного красеня. Нехай вже затягнув би її у воду, потопив – все ж краще. Яринка зважилася на відчайдушний крок. Дістала з потаємної бабусиної скриньки усі сімейні заощадження, знайшла візитівку служби таксі, яку їй два роки тому у райцентрі ткнув хлопчина-промоутер. А що як викликати з міста автівку? Поїде на озеро з комфортом, з вітерцем…
Через півгодини срібляста ауді зупинилася біля воріт Валентини Тимофіївни. Дядько років сорока чверть години покірно чекав пасажирів, врешті не стримався люто хлопнув дверцятами автомобіля й переступив поріг веранди. Пом’якшав, вгледівши підлітка на візку.
– Хто їде? Ви їдете?
Повільно викотив інвалідну коляску, пересадив дівча на заднє сидіння, закинув усе начиння на дах автомобіля. П’ять хвилин сільськими шляхами – і Яринка біля води. Попрощалася із дивакуватим водієм і лишила щедрі чайові.
Озеро дивилося на світ чорними очима. Ось-ось зурочить.
**************************************
Того дня він все таки насмілився підійти до повітрулі. Не міг мовчки спостерігати. Витер мокре чоло. Ковтнув мокру, аж скислу слюну. Не вистачало повітря. Від жаху тремтіли плечі. Дугою здіймалися повіки.
Павло минув сад, протоптаною стежиною попрямував до вуликів. Здалеку помітив: повітруля вилетіла із свого дерев’янного будиночка і ніжилася на сонці. За десять кроків схаменувся.
— Ну і куди я йду? – спитав сам себе – У мене дружина, дитя… Хтозна, що то за сила така? Що за дівчина?
Отямився пізно. Красуня помітила соромливого гостя. Мовчки дивилися один на одного лише мить. Дівчина засмагла ще більше. Лежала повністю гола на килимі із кульбаб. Поруч шовкові строкаті крила. Очі – суцільна жовтогаряча зіниця. І вуста – оранжевий фізаліс. Вітер розносив нестерпно п’янкий аромат. Пасічник застиг на місці. Незчувся, як опинився у обіймах. А у голові одне-єдине, крутиться вертиться, не дозволяє поринути у солодке небуття:
«Після спарювання із маткою самець-трутень помирає».
******************************************
Про секс вона не знала майже нічого. Та й кого запитати? Часто дивилася із бабусею любовні серіали, проте там актори лише пристрасно, по-кіношному цілувалися і клялися один одному у коханні. Яринка здогадувалася, що за поцілунками неодмінно мусить бути продовження. Часто відчувала у собі хтиві бажання, про геть не розуміла як вони можуть проявлятися у житті. Про кохання теж не знала нічого, окрім одного: заради красивого юнака з озера ладна втопитися.
На поляні серед вуликів дядько Павло обнімався із незнайомкою, наче транслювали серіал. Вони перекочувалися вздовж поляни, збиваючи тілами жовті кульбаби. Яринка затремтіла, наче покрилася квітом спаржі. Притулилася до спинки стільця. Вона знала, що Озерич сидить на дереві. Крізь гілки просвічувалася його філігранна блискуча луска. Дівчаті так захотілося покотитися по жовтих квітах разом із красунчиком Нереєм… І щоб навколо ні душі. Як зараз…
Затріщала верхня кленова гілка й гучно впала у воду. Міцно обхопивши стовбур, юнак ламав ще одну й протяжно завивав. Його чорна шевелюра заплуталася у листі, мов рибальська сітка.
— Він дивиться на дядька Павла з дівчиною… – встигла подумати – Чому він завиває?… Плаче?
Озерич каменем кинувся на суху обвітрену стежину. Наче з вікна. Яринка відчула, то була спроба згинути… Стало тривожно на серці. І боляче… Так боляче
Її Нерей корчився у судомах. Валявся залитий блакитною водою. А може то кров? Борсався – не знав куди подітися. Скаліченими руками чіплявся за неосяжну пиляву. І очі у нього стали жовті, наче у них розчинилися усі кульбаби, усі меди, пасіки і повітрулі… Повільно пересувався до озера, повз навмання й не міг осилити липкої пилюки.
На трасі волала юрма:
— Рятуйте Яринку! Дитину спасіть… Там Чудовисько. Озерний демон! – люди бігти назустріч Яринці і монстрові з сапами, вилами, граблями… Хто перший захистить?
Пронизливий вітер ятрив, розвіював солоні краплі… Величезна срібляста луска посеред хмар сяяла гострими променями. Дівчина бачила як помирав бог… Її бог. Жагуче, болюче, іскрометне, нестерпне… Щось величезне в її серці розросталося до небачених розмірів. Її теж ніхто ніколи не обнімав. Повзла назустріч юнакові. Без ніг – теж русалка?
