У кожного є свої улюблені затишні місця, де душа відпочиває в затінку мрій, де можна просто посидіти, подумати над прожитим чи днем новим. у великому місті, кажуть, легше загубитися в натовпі, стати непомітною піщинкою у гучній круговерті. Хтозна, хтозна…
Ось уже багато років поспіль Ірина прихисток знаходила в малесенькій кав’ярні на перший погляд нічим не примітній. Її особлива атмосфера, відчуття отого – саме твого маленького світу, а ще вишукана кава. Тут легко думається. Ковток за ковтком вдихаєш аромат тепла, чудернацьких приправ, якими геть чисто пропахли навіть стіни цього закладу. Усі відвідувачі уже, як велика родина. Рідко сюди заходить хтось випадковий. Власник молодий чоловік на ім’я Михайло такий якийсь…важко навіть описати його. От є такий тип людей – ти на нього можеш дивитися годинами, а щоб змалювати словесно портрет, вистачить кілька слів. Привітний і небагатослівний.
З різним настроєм приходить сюди кожен, часом негатив залишає за дверима на кілочку, а виходить і немає його – увесь розвіявся. Сьогодні несолодко. Ірина не стримувала сльози, добре гроза періщила така, що можна було все спихнути на неї. Добре, що без парасольки. Добре, що проймає аж до кісток холодом. Забігла східцями в кав’ярню. Добре, що відвідувачів немає. Глянула у дзеркало на вході. Мамо рідна! Чорні рівчачки рівненько по обличчю залишили слід образ.
Михайло підійшов із-за стійки й простягнув чистий рушник. Потім повернув на дверях табличку на «Зачинено» і з властивою лише йому простотою і спокоєм сказав:
— Ходімо, вам треба зігрітися і виговоритися. Вмощуйтеся, я зроблю вашу улюблену і плед принесу.
Так-сяк привівши себе до ладу, сіла біля вікна у своєму куточку. Чоловік за кілька хвилин накинув на плечі легкий плед, не питаючи нічого, нахилився, зняв промоклі наскрізь босоніжки, розтер спиртом ноги й натягнув теплі шкарпетки, потім вкутав, мов дитину, залишивши один ніс.
— Трохи зігрілися? – заглянув у очі турботливо.
— Дякую, у вас завжди тепло і затишно. Посидьте зі мною.
— Гаразд, – чоловік сів навпроти, поклав перед собою на столі руки, – я не запитую, що у вас трапилося, бо не люблю лізти в душу людині, там і без мене болить, бачу.
— Так, – Ірина вперше так близько могла роздивитися Михайла. – Ви не образитеся, якщо запитаю?
— Та, будь ласка, – чоловік щиро посміхнувся, блиснувши красивими рівними зубами.
— Я скільки років приходжу до вас і ви завжди один, у вас є дружина, сім’я?
— Ні, не склалося. Моя робота – усе, що в мене є. Тут мій дім, а мої відвідувачі, то як мої діти. Я уже за багато років вивчив усі їх звички й недоліки, і вподобання. От ви, наприклад, я завжди знаю, коли у вас успішний день, коли побачення, коли відповідальна зустріч, коли вам нудно, а коли маєте романтичний настрій. Про це все розповідає мені напій, який ви замовляєте.
— Цікаво, навіть не задумувалася над цим. Розкажіть щось про себе…хто ви, звідки, хто батьки…
При згадці про батьків Михайло спохмурнів.
— У мене один лише батько…був. Мама загинула, коли я ще був дитиною.
— А чому батько був? Щось трапилося також?
— Насправді він живий-здоровий, не спілкуємося ми просто.
— Інша сім’я?
— Справа не в цьому. Знаєте, Ірино, – жінка аж здивувалася, що Михайло назвав її ім’я, – нікому не розповідав, а зараз хочу відкрити душу, можливо стане легше. Спостерігав за вами й знаю, що ви письменниця. Більше того, впевнений, що моя історія знайде місце на сторінках одного з ваших романів. Але нехай…може хтось на моїх помилках навчиться.
Ірина ствердно кивнула, даючи знак, що слухає.
— Чотири роки тому я познайомився зі Світланою. Увесь світ змінився тоді для мене. Я, дорослий чоловік, вперше закохався так, що не міг дихати без неї. Коли її не було поряд, ночами не спав. Моє життя наповнилося світлом, змістом і радістю. Я будував найсміливіші плани нашого спільного майбутнього. З кожним днем я відкривав для себе у ній щось нове, і мені абсолютно все подобалося. Вона така особлива, сповнена світла і ніжності…вона… – очі Михайла загорілися і відразу ж погасли, було зрозуміло, що все ще болить йому, дуже болить, – близько року ми жили разом, це були найщасливіший час для мене. Моя мрія. Вирішили офіційно одружитися і я надумав познайомити її зі своїм батьком. У нього дійсно давно інша сім’я, але ми спілкувалися нормально. Батько завжди допомагав мені в усьому. Він забезпечена людина. Нас гарно зустріли. Дружина батька, Ніна Степанівна приготувала справжній банкет. Батько був щасливий, що нарешті я знайшов, як тоді думалося, свою долю. Усе обговорили й навіть дату весілля визначили. Якби ж я знав, чим обернеться для мене та поїздка… гарно ми посиділи тоді, погостювали. Наступного дня Ніна Степанівна попросила її на станцію відвезти, до родичів зібралася їхати. Виїхали в п’ять ранку, Світлана ще спала, не хотілося її будити. Повернутися я мав близько чотирнадцятої. Але так вийшло, що лиш виїхали, а тут сусід своїх везе на станцію, чого ж мені кататися туди-сюди, правда? От я батькову дружину до сусіда й пересадив, а сам повернувся додому. Та схоже мого приїзду ніхто так рано не очікував. Пішов на звук. Сміх долинав зі спальні батьків. Крізь причинені двері я побачив Світлану в обіймах свого батька…ще ввечері помітив, як він розглядав її, як вона бісики пускала йому, коли випила…але думав, здалося, навпаки в душі посміявся із себе, мовляв, ревнощі прокидаються від такого божевільного кохання. Я не став з’ясовувати нічого, не хотілося чути брехливих виправдань. Зібрав речі й поїхав геть з того дому. Покинув усе. Поїхав з міста, де зустрів своє кохання. Поїхав назавжди, щоб забути, як страшний сон. І ось я тут…мабуть сам Господь привів мене у це місто, щоб гріти душі таким же страждальцям, як сам…
Ірина мовчала, а сльози клубилися, так клубилися болем у горлі, що здавалося ще мить і просто задихнеться, просто помре від болю. Сьогоднішня гроза і її погнала з власного дому з такої ж причини…
…ще довго у вікні затишної кав’ярні блимала свічка, відбиваючи дві постаті, що сиділи навпроти й гріли свої серця над попелищем колишнього щастя.
Фото: Юлія Єлінецька
