Надія з дитинства мріяла бути вчителькою. І коли після закінчення інституту їй запропонували працювати в одній із сільських шкіл, з радістю погодилася. Вона не боялася труднощів, які виникатимуть на життєвих шляхах, бо вважала себе добре підготовленою до справи що вибрала.
Директор школи обіцяв постійно допомагати порадами, настановами. Він сам відшукав їй квартиру, перевіз на власному авто необхідні речі для повсякденного життя і праці, а першого дня осені познайомив із учнями яких мала навчати.
Молоду вчительку відразу полюбили у школі. Школярі лагідно називали її Надійкою, а колеги, серед яких була наймолодшою, – донечкою. З кожним днем, і розумом, і серцем, вона намагалась осягнути необхідні вміння, що потрібні для викладача.
Вдома, готуючись до занять, часто згадувала свої шкільні роки, цікаві розмови з батьками, вчителями, і часом їй ставало прикро, що будучи відмінницею, могла виголошувати лише гарні промови, а діяти розумно, далекоглядно не прагнула. Навіть ставши вчителькою, Надія відчувала, що в душі залишалася дитиною. Ось і тому боялася переступити поріг юності, потонути в бурхливому морі проблем, не доплисти до рятівного берега, як сталося багато років тому, через Ігоря – ровесника з паралельного класу. Зустрічаючись із ним протягом п’яти місяців, навіть не здогадувалася, що була у нього живою іграшкою. Це зрозуміла після того, коли прочитала запис в його «Щоденнику кохання».
Зневірившись у ньому, Надія почала називати любов вигадкою поетів, письменників, а в своєму серці вирішила ніколи не запалювати вогонь кохання.
Якось розмовляючи з подругою про любов, вона сказала:
— Фатальність можуть подолати ті, хто серцем відчуває призначення — кохати дорогу людину, дати життя новій істоті. Тоді й воля виявиться й уміння знайдеться. А їх у мене немає.
— Чуже життя прожити неможливо. А любов — велика таємниця. До неї слід готуватися, як до війни, — запевнила подруга, і перш ніж попрощатися, доповнила: — Свого часу про все довідаєшся.
Що вона мала на увазі, не пояснила. Та після розмови Надії не довго довелося чекати того «свого» часу. Він прийшов майже відразу. Вона вірила у «промисел Божий», в якому, за повір’ям, шлюби творяться на небесах. Цього не заперечував Петро, хоча не вважав себе віруючим, бо не вірив у справжню любов, яка може тривати все життя. Будучи «романтиком далеких доріг», він звик до короткочасного кохання. Але про це не зізнавався Надії, не хотів розповідати про власне минуле.
— Я людина, яка живе сама по собі, — таким словами оцінив себе під час знайомства.
Але дівчина не звернула на них увагу, і з радістю погодилася зустрітися з ним знову.
Петро, як обіцяв наступного дня приїхав вчасно. Великий букет троянд і чотири рядки знайомого, але з часом забутого вірша виявилися першими дарунками, які заінтригували надію. Протягом усього дня дівчині не довелося засумувати навіть на хвилину. А вночі, згадуючи приємні миті, проведені з Петром у місті, готова була промовити завітне слово, яким бажала визначити стан свого серця: «Люблю!».
Безоглядний, ніжний, невтримний, пристрасний, він проникав у її душу, змушував зливатися з ним у непорушне ціле, віддаючи свої почуття, душу та тіло.
— Наша зустріч була невипадковою. Якби не ти… — сказав якось Петро, затамувавши свій погляд подих на коротку мить , після якої говорив віршами Олександра Пушкіна: «Я вас любив».
— Любив? — перепитала Надія. — Виходить, наша любов була дитячою грою в побачення?
— Дурненька, — заперечив він, — нас обрано за «промислом Божим». Ти ж сама говорила: шлюби творяться на небесах. Якби не любив, не їздив би до тебе все літо.
— Це правда, — погодилася Надія.
Та в душі боролася зі страхом почути: «Всі вони такі». Адже помилку, яку зробила — не могла виправити.
Я люблю і любитиму тебе завжди: безумовно, ніжно і мрійливо. Я обіцяю відразу одружитися на тобі, як повернуся з відрядження. Обіцяю! — клявся їй Петро.
Не знала дівчина, що його слова були промовлені знічев’я, не через місяць і навіть не через рік не побачить його. Ніколи. Лише спогадами повертатиме солодкі миті кохання і з дзвінким голосом маленької Оленки згадуватиме цікаві розповіді про любов, що стали наче легенди. На щастя Надії, батьки та колеги по роботі не відцурались її. Та своїми порадами, настановами не могли вгамувати пристрасний вогонь кохання, який можливо колись знову усміхнеться світлою, незабутньою усмішкою.
Адже недаремно кажуть: любов — велика таємниця…
