«Що ти знаєш про життя? Ні чорта ти про нього не знаєш? І найобразливіше те, що ти це усвідомлюєш, коли тобі залишилося жити якихось пару тижнів!» Анелія слухала розмови сусідок по палаті й ковтала сльози. Ні, не тому, що усвідомлювала те ж саме, що й вони. До цієї думки вона уже звикла. Точніше, вона просто не думала про це. Завтра їй виповнюється тридцять п’ять. Але до завтра ще треба дожити…
Про свій діагноз дізналася випадково, як і більшість пацієнтів онкологічної клініки. Усі ми під Богом ходимо, але згадуємо про нього, коли уже зовсім-зовсім ніяк. Єврей звертається до лікаря за рік до хвороби, а українець за день до смерті — улюблений жарт їх лікаря. А аби ж вчасно…
Рік тому Анелія була найщасливіша у всьому світі! Нарешті отримала те, про що так довго мріяла. Втративши надію на створення свого маленького світу, на сімейне щастя, жінка прийняла рішення народити дитину. Довго і ретельно вона обирала «донора сперми» Саме так називала вона осіб чоловічої статі, які усі, як один, на її думку, були невиліковно хворі на кобелізм. Є така чоловіча хвороба. Придивлялася, принюхувалася, як вовчиця перед вибором того єдиного самця. І таки знайшла. Випадок звів її з Іллею. Гарний і статний, видно неозброєним оком, що з хорошою родословною — так охарактеризувала жартома свого обранця. Він сподобався їй відразу, невимушене спілкування, кілька зустрічей і, коли чоловік запросив її до себе на каву якось після фільму, не відмовилася. Все відбувалося так, як вона й планувала. Єдине чого не було у її планах – закохуватися по вуха і так само прив’язувати до себе Іллю, у якого була сім’я. Не вийшло. Пристрасть так закрутила їх обох, що і незчулися, як із банальних коханців перейшли у статус коханих. І скільки було радості, коли Анелія зрозуміла, що вагітна. Іллі нічого не говорила. Не захотіла. Та і…як там про «на чужому щасті»? Вперта, мов віслючка. Вирішено — зроблено. Навіщо обтяжувати когось своїми проблемами, своїми бажаннями. У кожного своє життя.
Вона зникла так само, як і з’явилася. Ілля нічого не розумів. Він по-справжньому, мов хлопчик закохався у свою тендітну Анельку. За плечима — десять років шлюбу, ні дітей, ні зобов’язань. Вони уже давно просто жили під одним дахом. Ілля уже й папери на розлучення зібрав і каблучку, щоб Анелі освідчитися, придбав. Літав просто від щастя. І тут ні сіло, ні впало «номер абонента не є дійсним». Що за чортівня? Квартиру змінила. З роботи звільнилася. Чоловік просто губився в здогадках. Ні знайомих спільних. Півроку зустрічалися, а він нічого практично про неї й не знав. Хто, звідки. Де тепер шукати? Ходив сірий, мов стіна. Зривав свою злість на роботі, на дружині.
Анелія дійсно вирішила змінити усе, що могло хоч якось нагадати їй про минуле. Ось так просто почати все з нуля. Тільки вона і її маленька донечка. Вона уже знала, що буде дівчинка. Такі-сякі заощадження давали змогу не ходити на роботу. Насолоджувалася своєю вагітністю. Слухала найкращу музику, читала вголос своїй малявочці книги, смакувала усім, чого душа забажає. Хоча й почувалася не дуже. Лікарка сварила, що мало їсть, бо зовсім не набирала вагу. Та і аналізи нікудишні. А якось вранці прокинулася від різкого болю в животі. Швидко зібрала речі й в лікарню. Найбільше насторожувало те, що її дівчинка не рухалася. Не відчувала її в собі. А далі усе, мов дурний сон — слова лікарів, операція, порожнеча, порожнеча, порожнеча…в усьому…суцільний морок…як їй потрібен був Він, його підтримка, його голос, міцні обійми!!! Знайшла в сумці стару сімку і набрала його номер. Не було сил говорити, просто назвала адресу і сказала «приїжджай». Усю ніч обіймалися і плакали. Ілля не міг повірити, що вона могла так з ним вчинити. «Цього б не було, якби я був поруч! Навіщо ти так? Маленька ти моя нерозумна Анелька! Я ж тебе люблю до безумства! – колихав її біля грудей і повторював, мов молитву. – Все буде добре. Ти тільки не зникай нікуди, тільки не проганяй мене більше…»
Але ні Ілля, ні Анеля навіть не здогадувалися, що готує їм доля. Майже місяць в лікарні, сотні обстежень і от маєш…страшнішого діагнозу вона не чула. Як сказали лікарі, вагітність прискорила ріст пухлини. «Скільки залишилося?» – було запитання. «Це тільки Богу відомо» — відповідь. І знову Анелія кинулася в біга. А що залишалося робити? Ощасливити свого коханого своїм діагнозом. Ілля дійсно нічого не розумів. Але злився ще більше. Як вона так може з ним? Навіщо так гратися почуттями? Що взагалі відбувається?
Життя онкохворого схоже на стежинку в горах, яка тягнеться над самою прірвою. Того і дивися, ковзне нога і зірвешся вниз. Анелія пережила важку операцію. І попри невтішні прогнози жила. Після десятого курсу хіміотерапії вирішала – досить. Не могла більше дивитися на себе. Хай буде, як буде…
— Завтра у мене день народження, я дуже хочу зустріти його за межами цих стін.
Лікар співчутливо дивився у зболені очі жінки.
— Ви розумієте, про що ви мене просите? Вам може стати зле на вулиці, впадете. Що тоді? Хто винен?
— Я підпишу усі папери, просто відпустіть… — благально склала руки на грудях.
Відпустив. Можливо це її останні дні…
В її улюбленій кафешці «Роза вітрів», як завжди, тихо і малолюдно. Анелія тисячу років не пила кави. Запах так задурманив, аж запаморочилася голова. Обійняла пальцями гладеньку чашку. Приємні відчуття тепла і ніжних спогадів огорнули душу. Так багато незавершених справ залишається… Так багато несказаних слів, нерозтраченої любові, не відчутого і не пережитого залишається на цій Землі! Як же вона залишить усе це? За місяці хвороби не стало сліз. Вони висохли чи може виплакала їх стільки, скільки нормальній людині відміряно на весь вік? Було боляче навіть думати…
У кафе зайшли двоє чоловіків і зручно вмостилися біля вікна. Саме сюди чомусь сьогодні Ілля запросив партнера, щоб без зайвих вух обговорити всі нюанси контракту. Вечір приємною прохолодою розливався по залу, тиша і спокій впливали на прийняття правильних рішень. Чоловіки швидко дійшли згоди і вирішили скріпити домовленість п’ятдесятьма грамами.
— А що це за таємнича дама самотньо скучає за тим столиком? Глянь, — партнер кивнув углиб залу. І навмисно голосно, щоб жінка почула, продовжив, – може запросимо її приєднатися до нашої компанії?
— Дякую, я не вживаю спиртного, – відповіла, не оглядаючись.
Ілля аж на обличчі змінився. Зірвався з місця і заглянув в обличчя незнайомці. З-під полів капелюшка на нього глянули рідні волошкові очі. Схудле обличчя і фарфорова блідість додавали Анелі ще більшого шарму. Ніхто б не повірив, що кілька годин тому, жінка лежала під крапельницею. Вона підвелася і аби не руки Іллі, то просто б впала відразу, втративши свідомість. Він підхопив її, легесеньку, мов пір’їнку. Капелюшок пелюсткою спав на підлогу. І чоловік крізь сльози почав цілувати білесеньку кульбабку її лисої голівки.
— Швидку, викличте швидку, зробіть же що-небудь!!!- закричав у розпачі, трясучи жінку за плечі, але вона уже пішла назавжди…
Її душа обіймала його, втішала білими крильми, співчутливо дивлячись на свою матеріальну оболонку, яка ще зберігала тепло, яка ще купалася у ніжності останніх обіймів, які подарувала Доля…
