Прокинувшись після важкої безсонної ночі, Майя довго не хотіла розплющувати очі. За вікном був осінній день, стрілки годинника показували не восьму і не дев’яту. Однак потрібно було вставати. Об одинадцятій її чекали в суді, повістку на засідання якого у справі «Розлучення» отримала ще у п’ятницю.
Боліла голова, серце у грудях шаленіло від учорашнього вечора, а чийсь зухвалий голос невтомно запевняв: «Усе марно! Тобі його не повернути! Він не любить тебе!».
Заплющивши очі, Майя молила Бога, аби цей голос замовк. І він таки затих… Натомість повернулась упевненість у щасливе майбуття, добро, без яких дім, здавалося, давно перетворився на пустелю
… А все починалося, як у казці. Майя добре пам’ятала свою першу зустріч із Глібом, його просту, без фамільярності та вихвалянь розмову. Потім… нові зустрічі, які тривали лише чотири місяці. На п’ятий справили маленьке весілля, на яке з’їхалися тільки родичі, бо коштів на велике торжество не знайшлося. І чи чи потрібно було? «Щастя, — як зазначив хтось із гостей, — залежить не від тостів і страв, а від любові».
Любов була. Вони щодня впивалися нею, п’яніли від неї, намагаючись реалізувати свої мрії. Жилося не з медом, але радість і добро не залишали їхню маленьку однокімнатну квартиру. Небо, хмари, веселка, птахи, квіти, метелики раділи їм. Навіть самотній сивочолий скрипаль, який щовечора любив грати на своїй скрипці у міському сквері, здавалося, грав спеціально для них. І хотілося жити, як ніколи.
Можливо, й надалі було б усе добре, якби простого водія автобуса. Гліб не перейшов працювати автослюсарем на СТО. Молода керівна жінка добре вміла вибирати для своєї фірми робітників, приглядалася до кожного, хто працював на неї. Тож із часом вибрала своїм особистим водієм саме його; обіцяла платити більше,ніж заробляв, а в додачу — з що два тижні видавати ще й премію харчовим набором.
— Зайвих грошей не буває, — зраділа Майя новині, яку того вечора довго обговорювали. — Погоджуйся неодмінно. Тільки не залицяйся до неї, — попередила, помахавши своїм тоненьким пальчиком перед його очима, — бо залишу тебе. — І не відмовляйся. Таке ж буває лише раз у житті.
— А може краще… — хотів відмовитися Гліб, та кохана, солодко поцілувавши його, знову заперечила:
— Роботі «так», а відмові «ні». Я довіряю тобі!
Обманулась. Упродовж двох місяців Гліб щотижня щотижня приносив по тисячі гривень зарплати. Що два тижні, як обіцяла власниця СТО Зінаїда Антонівна, — сумку різноманітних ласощів.
— Яка ж вона добра, — щебетала Майя, викладаючи на стіл ковбаси, ананаси, персики, кокоси, крабові палички, червону рибу, чорну ікру… — Нам молитися за неї потрібно. Чуєш? Так і перекажи їй. Ми молитимемося за неї. Завтра ж піду до церкви. Так, завтра.
— Для неї це дрібниця. Ти б бачила, в яких хоромах вона живе. У неї навіть є свій ресторан у столиці. Щоправда, наразі туди везти її мені ще не доводилось. Усе містом, в інші райони чи в область.
— То, може, колись повезеш? — по-змовницьки підморгнула. — Залицяєшся?
— Ніколи. Адже я кохаю тебе. А Зінаїда Антонівна до того ж на двадцять два роки старша від мене. Ніколи, — повторив, обійнявши дружину. Його палкі поцілунки почали лягати їй на обличчя, очі, руки, все, чого сягали й торкалися вуста. А вона не пручалась. Як смирне ягня, слухала й переймалася ласками, впадала в забуття, плила течією блаженства.
Одного квітневого ранку Зінаїда Антонівна, не чекаючи, поки розвидниться, зателефонувала ще о четвертій, заздалегідь попередивши про вимушену термінову поїздку до столиці. А о пів на шосту Гліб, як справжній кіноактор, у білій сорочці і краваткою-метеликом на шиї, вже поспішав на роботу.
— Що тобі привести, сонечко? — поцікавився, — Їду ж до столиці.
Майя дивилася на нього і, крім любові та ніжності, не хотіла нічого. Тож і відповіла коротко:
— Себе.
Чи то серце, до якого не дослухалася, чи небеса, що любила споглядати залишаючись насамоті, знову нашептали засторогу. Але вона вкотре відкинула їх. Усміхнувшись і обійнявши коханого, знову поцілувала у вуста.
— Не на війну ж збираюся. Повернусь, обіцяю. Півтори доби спливуть, як півтори години.
— Я чекатиму на тебе, — витерши свої очі, прочинила двері квартири.
Гліб поспішав на свою роботу, а вона повернулась у спальню, і почала зворотній відлік годин. «36 годин — не багато й не мало. Та збіжать і вони. Неодмінно збіжать, — спокійний власний внутрішній голос подіяв магічно. Майя старалася не нудьгувати: зустрічалася з подругами, читала книги, ходила у сквер, аби послухати сивочолого скрипаля. Тим, що Гліб ні разу не зателефонував, не переймалася. «Зайнятий, на роботі. Приїде — набалакаємося».
Коханий повернувся після дев’ятої години вечора. Був мовчазний, приїхав без обіцяного дарунку. І поцілунок його вуст видався чомусь зимово-холодним. Відсторонивши дружину відразу попрямував до спальні.
— Я стомився. Поговоримо завтра, — сухо процідив у відповідь на запитання дружини.
— А вечеря? — в розпачі, розгублено кліпаючи очима, запитала Майя.
— Не голодний. Залиш мене у спокої. Але спершу… — перевів погляд на свою одежу, яку скидав на підлогу, роздратовано додав: — Прибери.
Годинник відмірював першу годину ночі, а Майї все не спалося. Вона чула, як зі спальні долинало сопіння її Гліба, а згодом він почав повторювати одне єдине ім’я: «Зіна, Зінка, Зінулька»; усміхався їй, тягнувся до образу, що, мабуть бачив у сні, свої руки. Сидячи за столом і не в змозі стримувати сльози, Майя таки піднялася зі стільця… Стягнувши ковдру з чоловіка, вперше зчинила скандал. Від нестриманості її голос рвався, кипів, на хвильку замовкала і знову починала аричати. А Гліб дивився й мовчав. Тільки тоді, коли задзвонив телефон, а у слухавці почувся роздратований голос сусідів, замовкла. Опустившись на підлогу, обійняла руками свої коліна й гірко заплакала.
— У тебе все? — запитав чоловік, ніби нічого не сталося, й не дочекавшись відповіді, знову ліг.
Уранці, ще до світанку, поспішив на роботу. Вона так і залишилася в ліжку. Вставала тільки для того, аби випити ліки.
Гліб повернувся ввечері стомленим, проте усміхненим. Одразу попрямував до спальні. Він добре знав: Майя не спала, тож, сівши поруч, поклав на ліжко великий букет червоних троянд.
— Я кохаю тебе, — прошепотів і поцілував. — Забудемо вчорашнє.
Розплющивши очі та піднявши голову, Майя перепитала тремтячим голосом:
— Ти кажеш правду?
— А ти хочеш почути щось інше?
— Ні.
Очікуваний мир виявися тільки коротким перемир’ям. За тиждень історія повторилася, хоча далеких відряджень у чоловіка не було, він усе ж таки декілька разів не ночуючи удома. Майя не знала, вірити йому, чи ні. Його виправдовування сприймала, як насмішку, а себе — як дешеву іграшку. Дорогі букети відразу викидала, але вечерю готувала…
Проведені нарізно ночі в різних кімнатах іще більше ятрили душевну рану; не хотілось ані бачити, ані чути, ані знати Гліба. Але так тривало не довго — два-три дні, а потім вона здалася, і сама першою йшла назустріч. «Нехай усе, що було, залишиться в минулому. Я люблю і любитиму його. Бо він — мій».
Якось наприкінці жовтня, повертаючись увечері додому після спільної прогулянки сквером, жінка вголос виявила бажання особисто провідати Гліба на роботі.
— Познайомиш мене зі своїм шефом, — запропонувала та відразу осілася від його нещадного погляду.
— Ти не уявляєш, із ким говоритимеш? Зінаїда Антонівна — леді. Вона навіть не захоче глянути на тебе. Не думай приходити, бо не прийду я, — запалився.
— Не прийдеш? Залишишся у неї? Як у попередні рази?
Чоловік змовчав.
— Не мовчи. Ти… з нею? Відповідай, — прокричала.
— Так, бо люблю її. Люблю, — також закричав Гліб.
І то не був жарт. Майя це зрозуміла. Сльози відчаю і недовіри забриніли в її очах які ще декілька хвилин тому горіли любов’ю. А ще ненависть… Наче чимось важким ударили її по голові. Нічого, крім як кинутися у глибоку річку, щоб більше не піднятисяна поверхню, не хотіла.
Вона не помітила, коли Гліб пішов від неї — зник, аби забути чи забутися самому. Ані ввечері, ані вночі, ані вранці він не прийшов. Не мав наміру повертатися впротягом усього наступного тижня.
Ходячи квартирою, Майя була немов в тумані. Наприкінці третього тижня, після випадку у сквері, коли поштарка принесла повістку до суду, зрозуміла: їхнім почуттям настав край.
— Лжі пельку не заткнеш — вона сирота, — мовила у відповідь на запитання, що довго виношувала в собі.
Плакати не хотілося. «Бо що зміниш отими слізьми, коли й твою душу так вийняли і розтоптали. А топитися — гріх, якого не простить Бого».
Чорні хмари, що висіли над головою і з-під яких виривався сварливий грім, розвіялися. Вітер, який злегка бавився окремими жовтими опалими листочками, тільки додавав оптимізму.
— Усе буде добре! — запевнила сама себе і поспішила у міський сквер, звідкіля доносилася сумна мелодія скрипки сивочолого скрипаля.
Тут усе було не так, як у самому місті: стояла тиша, а дерева своїм тужливим поглядом «дивилися» на людей, які збиралися навколо музиканта. А він,продовжував награти на скрипці історію, що була відома йому та їй.
«Отакі заколисала б серце, як хвору дитину. Та де ж її взяти, — витерши крадькома сльозу, що скотилась обличчям, важко зітхнула Майя. — За два роки спільного життя з Глібом так і не зуміла народити її. Вона постаралася хоча б всміхнутися, задля того, щоб не видаватися розбитою.
— Не склалося, — обірвав думки, порушив тишу сивочолий музикант. — Я бачу: не склалося, — повторив, сідаючи поруч на лаву. — Знаю: болить, бо любите. І це добре, бо любити потрібно не перестаючи. Знаєте, — чоловік подивився на небо, — любов — наче ніжна квітка небесного походження, яку потрібно щодня поливати, доглядати, оберігати від бур’янів, а коли вони з’являться — виривати. Любов — найкращі ліки. Вона, як і саме життя, є даром нашого чудового Творця — Бога. Тільки Він зумів створюючи людину,вкласти в її серце бажання виявляти і приймати любов, любити і бути любою. Любов — не просто емоції, це дія.
— А що робити з роздратуванням, люттю, які переповнюють тебе? Коритися їм? — поцікавитися Майя.
— «Усяке роздратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!» . Ці слова записані в Біблії. А ще: «… щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру» . Ось так, — закінчив свою промову музикант.
Майя відчула, як дивна, світла сила любові, знову наповнила її. І це була неземна сила, а сила зі святих небес… Поверталася додому збуджена надією. Тільки в неділю ввечері боязнь і зневіра чомусь знову повернулися; стиснувши свої кулаки, хотіли вийняти, як раніше, її душу. Вона, стомлена, просидівши в роздумах до третьої години ранку, лягла спати, забувши помолитися Богові.
