— Що не кажи, а вона дійсно — унікальна. Скільки б років не пройшло, ані разу не заросла бур’янами. Навіть дрібненький чебрець, не наважується пролягти нею — росте осторонь, наче боїться, що його можуть вирвати. Ввечері, коли сонце починає хилитися за обрій, він наповнює повітря своїм приємним ароматом. Ти чуєш його? Коли вдихаю його, мені здається, що в моєму серці починають бриніти нерозгадані мелодії нашої любові, зливаючись із небом — синім-синім, якому немає ані початку, ані краю, — схиливши голову на плече своєму коханому, тихо промовляла Соломія. А він обіймав її, дивився їй увічі й готовий був загубитися в них назавжди.
— Ось я закінчу школу, ти відслужиш армію, й тоді… — продовжувала мріяти Соломія.
— А ти чекатимеш мене? — поцікавився Назар, хоча знав наперед, що йому відповість кохана дівчина.
— Ти ж знаєш… — наче вгадавши його думки, відповіла Соломія. — Я люблю тебе не один рік.
— І я тебе, — підтвердив Назар. — Саме на цій стежині ми обміняємось обручками, сам Господь нас благословить і, поцілувавшись, у нашому селі, станемо ще однією сім’єю.
— Так, сім’єю, — шепотіли вуста Соломії, а долоні не хотіли відпускати Назарових.
І горіла їхня любов, як волошки блакитнийий вогник у полі, і серпень вішав білі нитки здаля, а неба височінь посилала їм осяйне проміння від зірок.
До збройних сил Назара проводжали всім селом. Музика і побажання лунали до самого світанку. Ніхто не плакав, стримуваласяй Соломія, хоча в своєму серці болісно переживала розлуку із коханим.
— Я писатиму тобі, обіцяю! Я люблю тебе! — вкотре повторив із подвір’я військкомату, перш аніж за ним зачинилася брама.
Десь залунав веселий сміх призовників, який відразу стих.
Не пройшло двох тижнів, як Соломія побігла до батьків Назара поцікавитись чи є вістка від нього. Та його мати зітхнувши, тільки розвела руками.
— Напише, не хвилюйся, — заспокоїла.
«Так, напише», — втішала себе повторюючи слова матері Назара. Та згодом її мрія вимушена була перерватисязвісткою, яку батько приніс додому з роботи.
— Нам потрібно їхати у Крим, — сповістив з порогу. — Для мене знайшлася робота.
Таку яку саме, ще сам не знав, але їхати було внеобхідно. Дівчина не хотіла виїжджати до чужої місцевості, бо що робитиме там, без шкільних подруг, рідних краєвидів, а ще — без листів свого Назара, яких чекала найбільше. А він, як на те, чомусь не писав. Заспокоюючи себе на тому, що все обійдеться, поїхала з батьками до Криму.
Нелегко було призвичаюватися до чужої місцевості, нової школи, нового клімату. Душею рвалася назад у своє село. Не приходили відповіді на листи, що надсилала батькам Назара. Лише на початку лютого наступного року, отримала довгоочікувану звістку. Лист адресувався саме їй. Хлопець писав, що служить у Владивостоці на великому кораблі; вибачався, що не міг відразу написати, розповідав про нелегкі будні. Соломія цілувала, притуляла до серця аркуш паперу, списаний рукою коханого; шепотіла його ім’я; уявляла хоча б пароплав, на якому морем колись припливе до неї Назар.
Й однієї ночі, він приплив, але не один — з незнайомкою. Стоячи на палубі, цілувався з нею. Все це бачила Соломія, щось кричала з берега, та так і ніхто з них не повернув до неї. Серце надималося, думки веретенилися від згадки про сон, якому намагалася не надавати значення.
За півтора роки служби, в своєму наступному листі, Назар повідомив про свою літню відпустку, що збирається приїхати в село на декілька днів. Дівчина не могла дочекатися дня, коли знову обійме його. На щастя мати погодилася з’їздити разом із нею, тим паче, не слід було боятися за пропущене навчання в училищі, бо саме були канікули.
Назар знаходився вдома, коли прийшла до нього. Якби знала, що він буде не один, ніколи б не наважилася увійти в будинок. Все сталося раптово. Та не для тієї, яку обіймав не соромлячись. Побачив Соломію запізно. Та цього вистачило, аби йому втопити у холодній воді байдужості, свою любов до дівчини. Незнайомка неохоче залишила дім, йдучи до виходу щось прошепотіла на вухо Соломії про потяг.
Сльози невимовним мовчанням застигли на її очах.
«За що? Чому? Адже я його любила, а він мене…».
Не зронивши жодного слова, миттю вибігла з хати. Наступного дня із ненькою, поспішили назад до потяга. Для Соломії втрата Назара виявилася болючою. Від баченого боліли і душа, і серце. Дівчина з нетерпінням чекала осені, коли знову зможе піти до університету. Лише з часом, коли напередодні зими познайомилався з Яном, думки про Назара перестали турбувати.
Ян був старшим за неї на чотири роки, не був схожий на Назара, та своєю чуйністю приваблював. Автобус, на якому він працював шофером, впізнавала ще здалеку. Чи любила його по-справжньому, як він її, Яна не знала. Їй подобалося бути з ним, але вийти за гього заміж, поки побоювалася.
Лист від сусідів Назара, що отримала напередодні Нового року, розчарував Соломію остаточно. Сусіди писали, що її колишній коханий одружився, став батьком сина. Від прочитаного дівчина плакала, каялась у собі, що не підозрюючи, все одно продовжувала любити його.
— Не побивайся, сонечко. Удача до кохання й до праці привінчана, взявши за руки донечку, обійняла мати.
— Доля ще усміхнеться тобі.
— А може вже усміхнулась? — загадково прошепотіла дівчина, маючи на увазі Яна. — Та я не помічаю цього.
Після розмови з мамою, вона наче вийшла із небуття. Навіть вітер життєвих негараздів виявився не таким шпарким, як раніше.
Коли чиста і світла музика весни перейшла в літо, а потім — в осінь, Ян одного дня прийшов з великим букетом червоних троянд. Щасливий, усміхнений, довго нітився, перш аніж промовити слова, які давно хотів промовити.
— Будь моєю дружиною!
То були слова, на які Соломії було приємно чути їх. У щирій розмові, вона попрохала зачекати його ще один рік, а поки нікому про їхні заручини не розповідати. Хлопець погодився, лише б не передумала. Та Соломія не збиралася передумувати.
***
Дні збігали своїм ладом. Будучи неодруженими, вони не відчували себе самотніми. Як сонце і небо, між якими немає меж, так Соломія з Яном були однією душею.
Дівчина не помітила, як швидко збіг іще один рік навчання і декілька місяців практики. Отримуючи диплом медичної сестри, раділа, що врешті може одружитися.
Весілля призначене на кінець серпня, відгуляли весело. Приємно було отримати від батьків у подарунок ключі від власної квартири, до якої з радістю Соломія поверталася з роботи в лікарні, а Ян — з роботи в автопарку. Вони не боялися життєвих труднощів. Коли на світ народилася їхня донечка Софійка, завжди поруч були їхні батьки. Дівчинка росла тихою і спокійною дитиною; любила відвідувати дитячий садочок, вчити з мамою літери, а потім читати.
Якось Ян прийшовши з роботи, розповів дружині про зустріч із давнім другом, який запрошував його на роботу до Росії. Соломія не погоджувалася, боялася розлучатися з ним. Того ж вечора, мимоволі знову пригадала Назара, літню зустріч із ним в будинку його батьків. «А що, коли історія повториться і, Ян також зрадить мене з іншою? Він обіцяв залишатися вірним, любити нас обох, навіть будучи далеко від рідного дому». Не вірити йому не могла. Тож перемагаючи внутрішню боязнь, погодилася.
Чоловік стримував своє слово: писав часто, надсилав дарунки. Коли приїжджав додому, то було справжнє свято для всієї родини. Але так тривало не довго. З плином п’яти років, Ян не тільки почав рідше приїжджати, а й писати. Соломія не хотіла думати про зраду чоловіка з іншою, та коли врешті дізналася правду, почуття, що досі переповнювало її до коханого й додавало сил, згасли вмить.
«В Яна є інша, а нею — спільна дитина». — Так і сказала Софійці.
Вечорами дивлячись на татка, який усміхався зі світлин, дівчинка мовчала й зітхала. В свої одинадцять вона розуміла: батько перестав їх любити обох. «Можливо насправді не помиляється той, хто хоче дійти до людини ближче, вивчає її заздалегідь. Але, як вивчити, щоб розгледіти досконало всі таємні її сторонни?». Соломії ніколи не здавалося, що Ян повторить кроки Назара. Та вийшло все навпаки.
Був кінець весни, що непомітно переходив у літо. Та Соломії більше не хотілося залишатися в місті, де все нагадувало їй Яна. Прогулюючись одного вечора, вона все-таки вирішила повернутися в своє село. Думки про зустріч із Назаром її не лякали, бо знала: він одружений, а одружені, навряд чи задивлятимуться на розлучених. Згоду про переїзд доньки, не підтримували батьки, та заборонити їй не могли. Зате підтримувала неньку Софійка.
За місяць, коли всі проблеми з переїздом були вирішені, жінка вирушила в дорогу. Ніч у потягу, а потім автобусом, розвіяла думки пов’язані з минулим. А чим ближче під’їжджала до села, тим білішими і святковішими ставали стіни хат. Здавалося, тут на неї давно чекали.
— Так, я повернулася, — відповідала кожному, з ким зустрічалася на вулицях рідного села.
Вона не помітила, як біля магазину, де зібрались одні жінки, подібне запитання почулося від якогось чоловіка. Коли подивилася на нього, не відразу упізнала в ньому Назара. Але чуттєве серце підказало: то він. Він був не один, а з хлопчиком років чотирнадцять. Чоловік ніби прикипів до неї, намагався своїм поглядом проникнути в її душу, через що Соломія мимоволі подалася назад. За пройдені роки, він майже не змінився, тільки подорослішав, змужнів.
Не хотілося вірити, що перша зустріч із Назаром, стане початком їхнім новим взаєминам, які посилала сама доля. Чи може то була випадковість?
Протягом усього дня думки про нього не залишали жінку в спокої, заважали зосередитися, настроїтися на буденність. Ввечері, коли сонячне колесо закотилося за обрій, а повітря запахло квітами, вирішила провідати стежину, пройшовшись нею. Довга та вузька, вона, як і раніше була уквітчана чебрецем. Заплющив очі, на повні груди вдихнула повітря, пригадала дні, коли разом із Назаром ходила нею, тримаючи один одного за руки і, мріяли. Їй захотілось, аби він знову прийшов, подивився на неї. А там…
— Я знав, що ти повернешся, — прошепотів хтось позаду, — я чекав та тебе всі ці роки.
Коли Соломія розплющила очі, то побачила його. Назар стояв неподалік, а вуста розливалися в привітній усмішці.
— Я також чекала цієї миті. На жаль я не виправдала свої сподівання з одруженням за іншим. Він зрадив мене, забув нас обох. У нього інша сім’я.
— І я жалкую, що оді вчинив помилку. Та дівчина не була мені родичкою, а донькою подруги моєї матері. Вони обоє часто приходили до нас, хоча жили в сусідньому селі. Того дня, коли ти приїхали, вони знову прийшли в гості. — Назар говорив розгублено, його губи і голос тремтіли, а вічі дивилися кудись у далечінь. — Ми прожили не довго — два роки. Не любив я її. Вона стала моєю великою помилкою.
— Забудьмо, — ледь чутно мовила жінка, щоб не порушити тишу. А вона була густа, втомлива. — «Повернути минуле можна, — подумала в собі Соломія, дивлячись на Назара. — Адже любов не завжди є сліпою; вона посилає крила, прагне загорітися яскравою, незгасимою зіркою».
— Може, — це доля? — обійнявши Соломію і притуливши її до себе, запитав Назар.
— Це — бумеранг нашого з тобою кохання, який ми самі випустили колись у вільний політ, а тепер він повернувся до нас. Це — наша пісня, що ніколи не закінчиться, а писатиметься життям — про кохання, яку співатимуть, яке пам’ятатимуть, якою житимуть тепер наші з тобою діти.
