Побачення того вечора так і не відбулося. Він навіть і не здогадався зателефонувати. А вона прочекавши його протягом двох годин, так і пішла додому, нічого не знаючи. По дорозі вкотре намагалася знову на своєму мобільному набрати його номер, але той залишався відключений. Жіночий голос оператора, ніби насміхаючись усе повторював: «Абонент, якому телефонуєте по за межею. Зателефонуйте йому пізніше або надішліть есемеску».
«А коли він її не прочитає? Хіба вона йому потрібна? — подумала, почавши набирати слова мобільного послання. Та згодом зітерши все одним натисканням кнопки, розплакалась. — Ні, він мене не чекає, він мене навіть не любив. А я, дурепа вірила йому, надіялась. А він… Господи, прошепотіла вустами ледь чутно для себе, піднявши погляд до неба, — скажи, чому так сталося? Ти ж знаєш усе, бо знаходишся найвище».
Але Бог чомусь мовчав.
Біля будинку свого під’їзду в якому жила, розплакалась іще більше. Згадуючи останню з ним зустріч, яка відбулася три тижні тому, і його слова: «Ти не умієш любити», — зрозуміла:він був з не тих, хто любить по-справжньому. Його «по-справжньому» було поняттям — все слід робити до весілля, а потім… Що станеться «потім» — не переймався.
«Не вмієш! — повторила про себе вголос Лілія. І ці слова, подібно важкому каменю, впали з гуркотом на серце. — Що потрібно зробити, аби тебе покохали по-справжньому, на все життя.
Дівчина не мала бажання спробувати смак кохання до весілля, як радили її подруги своїми повчаннями. А вони зводилися всі до одного: хлопці сьогодні люблять крутих, розкутих. «А що робити коли я не така? Не хочу бути такою?»
— Що мені робити? — повторила своє запитання в розпачі матері, спочатку розповівши усе про зустріч і деталі взаємин зі своїм хлопцем.
Мама деякий час не знала, що сказати, губилася у відповідях та одного вечора, все таки заспокоїв доньку, порадила:
— А ти напиши есемеску людині, яка також шукає своє кохання. Поглянь, скільки їх тут? — показала на шлюбні оголошення в газеті.
Лілія мовчала. Та думки про свого хлопця почали відходити від неї, ніби злякались її майбутніх задумів. Насправді дівчина ще не знала: скористатися маминою порадою чи відкинути її. «А що коли?..» — зажевріла маленьким вогником надія, яку не хотілося упускати.
Помолившись Богу, а в молитві розповівши своє прохання, дівчина вирішила все-таки скористатися маминою ідеєю, але по-своєму.
Серед багатьох оголошень, так і не вибравши жодного, вирішила надіслати своє повідомлення навмання. Всього чотири слова: «Не сумуй, життя триває!» — за хвилину полетіли в невідомому напрямку. А вранці, на свій подив, отримала відповідь: «Вже не сумую. Слава».
Лілія не відразу погодилася зізнатися матері розповісти про есемеску віл В’ячеслава. Хто зна: що за хлопець, звідки він? А може він і не хлопець, і не Слава?. Тож того дня, вирішила надіслати незнайомцю нове повідомлення, в якому прохала його розповісти про себе. Й хоча це сталося близько обіду, В’ячеслав ніби чекав послання від Лілії. Свого мобільного листа почав набирати не відкладаючи часу на потім. І вже за кілька хвилин у мобільному Лілії, з’явилися перші рядки з далеких Сум. Дівчина ніколи не була на Сході України та почавши перечитувати есемески, наче перенеслася зі своїх Дунаївець, що на Заході до нього.
Хлопець був насправді творчий — писав і стисло, і гарно, і до того ж — романтично. Щоб прочитати всю його розповідь. Довелося стирати попередні есемески. А нові все надходили і надходили.
— Невже так може бути? — запитувала сама себе Лілія. — надіслати одну есемеску та й ще навмання, і…
Увечері все-таки розповіла матері про свій вчинок і незвичайне знайомство з В’ячеславом, який був того ж віку що й вона і, також шукав своє кохання.
— А коли це не правда? Коли це не він? — продовжувала сумніватися в усьому, що читала вранці від нього в есемесках.
Та серце підказувало зовсім інше: «Все то є — правда».
— А ти поспілкуйся з ним — дізнаєшся, — загадково усміхнулася мама, ніби давно знала Славу зі Сум.
— І, взагалі, послухайся свого серця.
Лілія довго вагалася зробити перший дзвінок у Суми. Й тільки через два дні, перемігши в собі страх, натиснула зелену кнопку на своєму мобільному телефоні.
— Христос посеред нас! – привітався В’ячеслав.
— І є, і буде! – відповіла дівчина.
Він був радий неочікуваному «візиту» Лілії. Розмовляли довго. Після годинної бесіди, коли зв’язок увірвався, зателефонував сам. За дві години спілкування, здавалось один про одного дізналися майже все. Але чути приємний голос В’ячеслава, хотілося ще. Лілія аж сяяла від радості. Найбільше її тішило, що хлопець також вірив у Бога, ніс служіння послушника біля священика у храмі.
— Як ти гадаєш: наше знайомство один із одним, було заплановане Богом? — запитав він у розмові.
— Н-не знаю, — стиснула плечима дівчина, сама не знаючи: «так» воно є чи «ні».
— А я вірю: «так». Господні шляхи, як і Його плани — не досліджені і не відомі нікому. Сам до цих пір не вірив, але зараз вірю, — зізнався.
— Так, Слава сказав правду, — погодилася з ним мама Лілії. — Невже ти забула про те, як свого часу Божий Син нагодував велику кількість людей всього п’ятьма хлібами і двома рибками, які були в одного хлопчика; як утихомирив бурю на морі, урятував свого учня Петра на воді, коли він ішов назустріч Йому; як зцілював хворих. Божі дива творилися й до народження Спасителя в цей світ. Вони не припиняються і сьогодні.
Помолившись разом із мамою, лілія повернулася в свою кімнату. Лежачи в своєму ліжку, продовжувала роздумувати над сутністю знайомства з ним, к подумах славила Бога і дякувала Йому.
А вранці наступного дня. Знову «полинула» в Суми. Поки їх розділяла відстань, бажання ділитися новинами, переживаннями, мріями і планами, щодня ставало більшим і сильнішим. За тиждень своє спілкування продовжили Скайпом. Лілія відчувала себе ніби на небі. І так хотілося, щоб це відчуття не зникала ніколи.
— Як пройшла зустріч? — поцікавилася мама під час вечері.
— На самому вищому рівні, — усміхнулася дівчина, подякував за вечерю.
— Ти в цьому впевнена? — Жінка не хотіла сумніватися в тому, що її донька може помилитись. Адже сама порадила їй надіслати есемеску, щоправда — не навмання. — Може ти б не поспішала зі своїми висновками?
— А я не поспішаю, — заспокоїла Лілія неньку.
У відблисках осінніх зір, які рясно засіяли того вечора небо, дівчина намагалася розшукати ту єдину, щоб поєднувала її та В’ячеслава. І чим сильніше напружувала свій зір, тим яскравішою бачилася вона, але чомусь іще маленькою — не такою як всі, та все одно справжньою.
«Вона, он, яка наша зоря!», — прошепотіла крізь тишу і легкий шелест вітерця, що не хотів, а може сам чекав на свою подругу-зіроньку, задивляючись на небо.
— Так, це саме наша зоря, — почула за собою голос Слави. І коли озирнулася, побачила його.
— Ти? — розгубилася. Лілія хотіла ще щось сказати, але так і не спромоглася, бо поцілунок їхніх вуст, виявився сильнішим за всі слова світу. А потім була височінь небес і довгасте крило білосніжної хмарки, що обох опустила на землю. Дівчині не хотілося відпускати В’ячеслава та вона розуміла: ще не час.
Ранок видався похмурим. Хмари, що спливали звідусіль, низько опускалися над землею. Під обід розплакавшись, не припиняли лити свої сльози до самого вечора. Та він не став для завади телефонної розмови. Щоправда, говорили не довго, домовившись про зустріч увечері знову через Скайп. І як тільки припинився дощ, дівчина відразу поспішила в місцевий інтернет-клуб.
В’ячеслав радо показував світлини, розповідав про кожну, згадував смішні випадки з життя. Вони сміялися як діти, не соромлячись своїх сліз радості. І обом було байдуже, що надворі стояв темрява. Адже стояла осінь, а в її пору вечори завжди приходять швидше, ніж улітку. Після закінчення двогодинного спілкування, помолилися разом. У погляді його очей, Лілія бачила і розуміла: він також любить її.
Наступний вечір спілкування був присвячений поезії. Хлопець погодився розкрити свій талант у віршах, які. Як виявилося. Писав давно. Та останні, що презентував, присвятив їй. Дівчина слухала його дуже уважно, стримувалася, щоб із радості знову не розплакатись. Коли Слава закінчив читати і ще зізнався, що кожен вірш писав, прокидаючись уночі, бо вони снилися, вона забула всі слова подяки.
… А дні злітали швидко, наближаючи рік до його завершення. За чотири місяці спілкування, В’ячеслав із Лілею добре зрозуміли: вони підходять один одному. І їхнє незвичайне знайомство не було випадковим, бо було заплановане Богом. Тепер дівчина могла з впевненістю підтвердити своїй матері своє ставлення до нього словами:
— Так, я дуже люблю В’ячеслава.
— Тоді б може ви зустрілися? Запросила його до нас – разом зустріли б Новий рік, – запропонувала.
Але В’ячеслав сам вирішив сповістити про своє рішення приїхати в гості першим. Лілія не заперечувала . Наступного дня почала готуватися до зустрічі. Та коли прийшов очікуваний день, Слава чомусь не приїхав.
— Вибач, кохано, я у лікарні. Потрапив у аварію, а тепер відлежуюся, — зізнався стомленим голосом, коли зателефонувала на його мобільний. — Чому сам не наважився подзвонити? Не хотів турбувати. Обіцяю, коли видужаю, неодмінно приїхати. Але коли це станеться… не знаю. — Він замовк, але було відчутнояк його голос тремтів.
Не знала що сказати і Лілія. Перемагаючи свої хвилювання, вона тільки лагідно прошепотіла в слухавку:
— Я люблю тебе, коханий. Видужуй.
Вона хоч і натиснула на слухавці червону клавішу та ладна була скоріш за все натиснути ту єдину, яка б позбавила її хвилювання. А вони з кожною хвилиною ставали сильнішими і більшими. Здавалося, мить-друга й собою закриють весь світ.
— Мамо, я не можу сидіти вдома, коли В’ячеслав у лікарні, — заскиглила Лілія, наче щеня шукаючи схованку. — Я поїду у Київ.
— Але де ж ти його знайдеш? — забідкалася мама. — Столиця — не Дунаївці. Зателефонуй і запитай хоча б у якій лікарні лікується. Поїдемо разом, — спокійніше мовила наостанок.
— Ні, краще я сама. А допоможе мені Славу розшукати — Бог і, любов.
Жінка не хотіла ніщо говорити. Тай боялася, бо знала: донька від своєї задуми не відмовиться, не відступить.
— А може все-таки передзвониш? — порадила ще раз.
Дівчина змовчала, зволоженими від сліз очима подивилася на маму.
— Я знайду його. Обіцяю.
Ніч тягнулася надто довго. Тільки у молитвах до Бога не помітила, як її половина збігла. Вранці, лише за вікном почало світати, збудивши неньку, попрохала її допомогти зібратися в дорогу. А коли необхідні речі врешті були зібрані в невелику валізу, викликав таксі, поїхала на автостанцію.
Автобус у Київ саме готували до рейсу. Придбавши квиток, а потім розмістившись у салоні автобуса біля вікна, знову почала молитися. В дорозі не помітила, як задрімала. А в сні побачила лікарню у якій мав лікуватися Слава. Їй здалося, що і назву вулиці запам’ятала з голосу, який назвав її. Тож коли близько вечора приїхала у Київ, відразу замовив таксі, попрохала шофера відвезти її за вказаною нею адресою.
«Дивно, та будинок, який я бачила у сні, виявився саме таким насправді, – здивувалася Лілія, коли приїхала. – Значить…»
У приймальному відділені підтвердили, що юнак В’ячеслав із Сум із прізвищем, яке додала дівчина, дійсно перебуває на лікуванні в травматології. І що він їхав до дівчини, яку дуже кохає.
Лілія зашарілася від почутого. Вона бачила, як прискіпливі очі чергової медичної сестри стежили за нею.
— То тією дівчиною є ви? — спалахнула рум’янцем ще дужче, почувши запитання.
— Так, — ледь спромоглася вимовити. — Може ви проводите до нього.
Жінка не переставала радіти, ніби перед нею стояла відома людина. Після короткої паузи, кудись телефонувала, з кимось домовлялася, а потім узявши якісь журнали, попрохала йти за нею.
«Господи, дякую Тобі. Це — все Ти, — не переставала співати душа дівчини, слідуючи за жінкою. — Ти допоміг мені знайти мого Славка. Слава Тобі, Господи!»
В’ячеслав читав Біблію, коли Лілія ввійшла у палату, привіталася.
— Лілія? — розгубився він, піднявши очі. — Як ти мене відшукала?
— Так, мій любий, це — я, — стрималася, аби не розплакатися.
— Але як?… — Слава, здавалося продовжував не вірити навіть своїм очам.
— Мені допомогли Бог, в Якого ми обоє віримо і спільна наша з тобою любов, — зізналась щиро, без лукавства.
Три тижні Світлана була поруч із ним. Їй не перечили лікарі, ні його батько, а навпаки — раділи, щохлопець почав швидко одужувати. Рани гоїлися майже без втручання ліків.
Коли Славу виписали, вони разом, і з мамою Світлани поїхали у Суми. За місяць відгуляли весілля, після якого, за спільною згодою повернулися додому до коханої.
— Я гадала, що подібне буває лише у фільмах, — зізнається сьогодні жінка, обіймаючи щасливу родину із трьох маленьких та одного дорослого «Я». — А все почалося з есемески щастя.
