Давно це було. Так давно, що ніхто уже цього й не пам’ятає, а ті, хто знав, уже повмирали. Тож тепер хто його і розбере, чи правда то, чи ні – бо нікого ж при тому не було. Але я так скажу, що все те повинно бути правдою, бо так говорили старі люди. А їм, як не кажи, краще знати. От і дідусь мій, земля йому пухом, коли мені все це оповідав, так говорив: «Я при тім не був, але то чистісінька правда, бо мені це старі люди розповідали. А навіщо ж старим людям брехати?»
Отже, слухайте, як воно було насправді.
Якось один селянин саме у Петрівку поїхав у поле орати толоку. А на той час стояла така спека, було так жарко-прежарко, що він, бідний, поки пройшов кілька борозен, то так втомився, що не дай Боже. Іде за сохою, ледь ступає, піт із нього так і ллє.
Аж дивиться, іде до нього вовк. Теж, сердега, від спеки мучиться. Мило йому на боках повиступало і слина капає, бо до того ж ще й голодний дуже.
– Чоловіче, – каже, – я твою кобилу з’їм!
– Ой ні, вовче, підожди вже, поки я доорю, – почав проситися селянин, – то тоді вже й з’їси.
Вовк згодився і став дожидати, поки чоловік закінчить роботу. А щоб дурно на сонці не сидіти або, чого доброго, щоб селянин не обдурив його, то й став вовк тинятися за ним по ріллі.
Чоловік і каже:
– Що ж ти, вовче, хіба вже ніде не знайшов собі поживи, окрім моєї кобили? Пішов би куди-небудь в інше місце.
– Так уже Бог дав, чоловіче. Я довго не хотів тебе зобижати, але далі терпіти вже не можу – з голоду здихаю. А тут ще така спека, що далеко й не підеш. Ти ж бачиш, як я спотів, мокрий увесь. А тут ще одна біда – яйця мішають. Теліпаються між ногами, мокрі, аж капає з них. Така досада, взяв би їх та так і відгриз. Та не дістану ж…
– О, вовче, – каже селянин, – ти нічого не робиш, і то вони тобі заважають, а як вони мені набридли. Давно б уже їх відрізав, так боюся, бо можна ж вмерти.
А вовк каже:
– Та ти не бійся, чоловіче, у мене такі ліки є, що враз заросте і затягнеться. Давай ми їх зараз і повідрізуєм – я тобі, а ти мені.
– А чого ж, давай і повідрізуєм. Тільки ж кому вперед різать?
– Та як хочеш, – каже вовк.
– Про мене теж все одно, тільки ж у мене зараз роботи багато. Як, бува, захворію, так нікому ж буде робить. А ти, вовче, гулячий, то давай ми тобі і відріжем.
– Та я не проти, – каже вовк, – але ж коли тобі різати будем?
– Думаю, що за тиждень я з усім впораюся, – відповідає чоловік, – тож через тиждень можна й різати.
Вовк і на це згодився. А селянин узяв ніж, нагострив його добре та й вмить відхопив вовкові те, що так йому заважало. Вовк аж присів від болю, а далі як чкурнув через ріллю прямо в ліс та забився під кущем у яму і просидів там, скрегочучи зубами, аж до наступного вечора.
А чоловік повернувся додому, подумав добре та й за голову вхопився. Це ж дав йому вовк тиждень строку, а як пройде тиждень, тоді вже і йому треба різати.
Минув день, минув другий і третій, уже й час наближається. Чоловік ходить сумний-сумний, не їсть, не п’є – неначе чортові душу занапастив.
Стане жінка до нього говорити, а він неначе не чує – все про щось своє думає. І слова від нього не допитаєшся. Вона і здогадалась, що тут щось не так. Причепилася до нього не на жарт та й не відстає:
– Що з тобою, чоловіче? Чи не занедужав? Чи горе в тебе яке, що ти ходиш, як несамовитий? Чого ж ти мовчиш, може б, я до ворожки сходила чи попа покликала, щоб молебень відправив?
– Та нічого, жінко, – відповідає, – це я так… Щось мені нездоровиться…
– Та що ж у тебе болить? Давай я бабу Горпину покличу, нехай пошепче. Або сам до неї піди.
– Нічого я не хочу!
Довго він не признавався жінці, а далі говорить:
– Сказати по правді, боюсь я, жінко, у поле їхати!
– Чого?
– Та відрізав я вовкові яйця, а завтра черга мені різать.
– Тю, дурний! І хто тебе нарозумив на таку справу? Навіщо ж ти мені такий
здався?! Що ж ти думав своєю головою?! Та я б тебе такого і дня вдома не тримала – прогнала б геть! Ну добре, сиди ж ти дома, а я завтра в поле сама поїду.
– А як вовк прийде та кобилу з’їсть? – питає чоловік.
– Там видно буде, не дурніша від тебе.
– А як вовк догадається, що ти баба, що тоді будеш робить?
– Та вже як-небудь обдурю його.
– Ти ж не забудь взяти мої штани і шапку.
– Та не вчи мене, чоловіче, не вчи! Я вже сама знаю, що робити!
На другий день рано на зорі встала жінка, наділа штани, шапку і чоботи
чоловікові та й поїхала в поле з сохою. Пройшла вона борозен з десяток, дивиться – іде вовк. Прийшов і каже:
– Ох, чоловіче, набрався ж я горя. Мало, було, з голоду не здох. Піти по ліки не здужаю і послать нікого. Через те прийшлось лежать, поки само зажило. А тут іще мухи прокляті так набридли – лізуть і лізуть. Ну, чоловіче, тепер черга за тобою, давай будемо тобі різати.
– О, вовче, – відповідає, – та в мене їх уже давно нема.
– Хто ж тобі відрізав?
– Та ловив я порося на заріз, а воно, кляте, побігло під ворота, а я нагнувся за ним, так свиня, бісове стерво, як рвонула… Ти, вовче, не повіриш – не те що яйця, а весь потрох вирвала, разом з матнею!
– Ану ж покажи, чоловіче!
Жінка спустила штани, сіла, розкарячила ноги…
Бачить вовк, а в неї така рана, що й шапкою не закриєш! Він аж здригнувся ввесь:
– Ой-йо-йой, чоловіче! Та як же ти терпиш?! Я нічого не робив, і то мало не здох. Кидай, кидай свою роботу, тобі тепер не можна нічого робить! А то рану свою ще більше роздереш, тоді вже тобі ніщо не допоможе. Ти краще ляж отут і не ворушись, а я піду тобі ліків дістану. Якщо будеш смирно лежать, воно скоро заживе. Я разів зо три помажу – так затягнеться, що й не видно буде, де та рана була. Стане краще, ніж на цілому.
Побіг вовк по ліки, а зайця приставив мух відганяти, щоб, бува, червів у рану не насадили. Сів заєць біля жінки та так пильнує, чи не летить яка муха. Тільки що та налагодиться сісти на рану, а заєць вухами – лясь! лясь! – поміж ногами. Та й знов пильнує.
Лежить жінка і думає, як то можна обдурить і зайця, і вовка. А то бісів вовк іще, чого доброго, і справді знайде таких ліків, що все заросте і затягнеться. Що ж їй тоді робити, а що робити чоловікові?! Та він її з дому прожене!
Лежала, лежала жінка, а тоді потихеньку: пу-у-у! Заєць вуха підняв і пильно прислухався. Вона другий раз, уже дужче: пу-у-у-у! Заєць аж підскочив, та все ж таки не втік. Жде, що далі буде. А жінка дулась-дулась – та втретє! Та з усієї сили!
Наляканий заєць стрімголов кинувся навтікача, через поле та в ліс, аж курява за ним піднялася! Біг, біг лісом, біг, біг – та й зустрів вовка.
– Чоловік, – говорить, – від рани лопнув!.. Так і розірвало його!..
– Ну що ж, – каже вовк, – туди йому й дорога. Менше нам клопоту буде, а йому муки.
Отак вдалося жінці перехитрити вовка. Кобила залишилася жива, чоловік з яйцями та й вона при своїм інтересі.
казка з журналу «Лель»