Герой: Павло Гудімов – музикант, гітарист, куратор українських і міжнародних мистецьких проектів, засновник культурного холдингу “Гудімов арт-проект” (у складі видавництво «Артбук», креативна група «Акцент», архітектурна майстерня «Я Дизайн», арт-центр «Я Галерея», музична група «Гудімов») , лідер гурту «Гудімов», колишній гітарист «Океану Ельзи».
Інтерв’ю провела та текст: Ангеліна Оверчук, автор блогу Inspiration for breakfast
Фото: Олена Попова
Навіть, якщо ви не знаєте про все, чим займається ця надзвичайно активна людина, ви у будь-якому випадку щось чули про Павла Гудімова. Чи то про його музику, чи то про мистецькі проекти… Так, він встигає багато. Спокійний і дуже виважений, надзвичайно освічений та з широченним світоглядом, він називає чванливість та матеріальні цінності — дорогою у нікуди, попри його славу та медіа-популярність він абсолютно відкритий та щирий у спілкуванні.
Міцний чорний чай і з Павлом ми багато говорили навіть не про мистецтво, а про культуру та виховання: що робити, як жити у такому суспільстві, як на це впливати, яку роль грає виховання і скільки в Україні культурного населення. Слухати його можна довго і з відкритим ротом, тому і не дивно, що на його лекції приходить по 150 слухачів. 10 хвилин естетичної насолоди від Павла Гудімова.
Павле, як починається ваш ранок?
Мій ранок починається з того, що моя маленька донечка, якій зараз 2 роки, пхає своєю гострою п’яточкою у мій бік зі словами: «Тато, тато!». І так вона робить це професійно, так по ребрах проходиться, що ти вже спати після того не можеш =) Потім, звісно, мультики. Вона їх дуже любить, в неї взагалі дуже цікавий смак до них. З сучасних вона любить «Маша и Медведь», а зі старих любить мультфільми, які були зняті в 1952-1953 роках. Під звук цих мультфільмів я просинаюся, Аня (дружина — прим. редактора) робить сніданок. Вона десь вичитала, що кращий сніданок – це слабосолона сьомга або лосось і сухофрукти з вівсяною кашею. Це вже стало традицією, тому що, по-перше, це смачно, а по-друге, ще й достатньо поживно. Обов’язково чорний чай — я чаєман, я не кавоман, хоча і народився у Львові, де є культ кави.
Ну а далі дорога на роботу. Ми зараз мешкаємо за містом і таке рішення було продиктоване бажанням приділяти більше уваги своїй донечці. Якщо будеш жити у місті, то всі вихідні будеш кудись їздити і не побачиш дитину, а за містом повністю змінюється ритм.
Ви ще не стомилися їздити? Я сама живу за містом і іноді це досить виснажливо.
Ні, у дорозі ми розмовляємо, передивляємось новини. Це взагалі можна роздивлятися як робочий час. Звісно, у ту “білу” п’ятницю (22 березня 2012 року — прим. Автора) ми добиралися 7 годин, але доїхали.
З яким настроєм ви прокидаєтесь зранку?
Я сова, дуже конкретна сова. Якщо казати про мою працездатність, то вона збільшується вночі, а зранку вона достатньо слабенька. Якщо в мене є час, я дуже люблю виходити надвір і роздивлятися, як розпускаються бруньки, спостерігати за чимось. Найбільш величне що ми маємо, це є природа. Спостерігати за природою – це велике задоволення, це особлива філософія. Напевно, я все-таки садівник =) Чим далі, тим більше я схиляюсь до мистецтва, але не тільки з точки зору організації простору, а з боку спостереження.
Я вважаю, ситуація у Києві настільки антиестетична, тому що люди втратили зв’язок з природою. Найбільш зелене місце стало найбільш занедбаним. Якби тут далі розвивалися сквери, парки, якісь креативні простори, як урбан гарден (міський горо’д) — це б розвивало населення.
Павле, я нещодавно пройшла через етап втоми від спілкування і занадто людного оточення. Мені задається, що у людей з таким ритмом життя, як у вас, ця втома хронічна. Чи була вона у вас і як відпочивати від постійного інформаційного потоку, відповідальності, виступів і т.д. ?
Є люди, які дуже втомлюються від спілкування, є люди, яким треба бути постійно на самоті для того, щоб почути себе. Я дуже люблю спілкування і без спілкування я навіть не існую. Але у певні моменти, звісно, треба відволіктись від оточуючих і подивитися на своє існування з боку, оцінити, скільки у ньому є суєти, а скільки корисних речей для тебе або для суспільства. Мені здається, що справжній коефіцієнт корисності кожного з нас значно нижчий, ніж ми його собі уявляємо.
Для того, щоб почати артикулювати проблему часу, світу, різних напрямків своєї єдності, треба шукати донорів часу. Я, наприклад, можу знайти тільки помічників галерейних, мистецьких, по напрямках музичних, по напрямках дизайнерських, але суть все одно зав’язана на мені. Колись у мене була ідея створити холдинг по виготовленню прибутків з талантів, та зараз я відмовився від цього. Я дуже радий, що міжнародна економічна криза дала стимул не зациклюватись на допомозі звідкись, а робити щось власноруч. Коли щось руйнується, треба зупинитися, та по-іншому подивитися на свою справу. Я зрозумів, наприклад, що менша кількість людей може робити набагато корисніші речі. Я навіть змінив відношення до своїх колег. Якщо спочатку я вважав, що багато залежить від кількості, то зараз я не маю ілюзій. Я так само займаюся музикою, але це не можна розглядати як комерційні проекти, зараз я це роблю більше для себе. Раз у тиждень обов’язково є репетиція, бо музика – це стратегія. Цікаво, що в царській Росії офіцери обов’язково мали вміти грати, танцювати, а якщо ти ще вмієш імпровізувати, то ти стратег.
Якими людьми ви намагаєтесь себе оточувати, не тільки в приватному житті, а в роботі?
Зі мною працювати дуже важко, бо я дуже вимогливий.
Ви перфекціонист?
В якихось речах так, а в якихось – ні. Я не педант, але для мене важливо, щоб людина мала гнучку мотивацію займатися тим, що вона обирає. Якщо людина любить і знає роботу, то це людина для мене. Якщо людина хоче, то вона дуже швидко вчиться. Колись директором арт-центру і галереї була Олена Мартинюк, яка зараз дуже відомий мистецтвознавець у світі. Для мене це великий комплімент. Потім Марія Маценко, яка зараз працює куратором в програмі Пінчука. Вона була відібрана з десятків кураторів та увійшла до трійці найкращих. Вона так само була арт-менеджером протягом двох років. Зараз в нас працює людина, яка пришла з якоюсь базовою інформацією, але вона дуже швидко навчилася.
Ви вмієте обирати тих, хто вміє і хоче вчитись?
Я поганий стосовно підбору персоналу, напевно, тому випадки бувають різні. Юра Хусточка вміє вибирати людей фантастично, у нього є дар. Таке враження, що він може зробити найкращу в світі рекрутингову агенцію =)
Ви часто помиляєтесь в людях?
Так, я помиляюся в людях, але не дуже часто.
А коли ви розумієте, що помилилися: коли помилки професійні чи коли проявляються неприйнятні для вас характеристики людині?
Зрозуміти дуже легко. Компетентність зрозуміла за тиждень-півтора роботи. Були навіть такі випадки, коли я запрошував на роботу людей з дуже гарною освітою, ім’ям, але пізніше ставало видно, що вони нам не підходять.
Яка була ваша особиста ціль в створенні цього культурного холдингу, крім комерційної?
До речі, стосовно комерційної мети, я користуюся наступним принципом: гроші по дорозі. Якщо ти вмієш робити свою справу гарно, тобі обов’язково будуть за неї платити гроші. Що стосується холдингу, то тут все просто: свого часу, коли я ще був частиною «Океану Ельзи», я почав займатися організацією виставок, почав вивчати сучасне мистецтво. Тоді була галерея «Я дизайн». Саме спілкування з художниками змінило моє ставлення до того, що я бачив у суспільстві.
У нас немає об’єднаної тусовки, де були б разом художники, філософи та інші, які мають один одного підтримувати та підтягувати. Коли митці/артисти розділені по напрямкам, це виглядає дуже примітивно. Згодом я зрозумів, що їздити на гастролі стає дедалі важче, мене більш приваблює дизайн, естетика. На той момент Україна була схожа на друшлаг: з неї витікало усе цінне, що тут народжувалось і було. Звичайно, можна постійно скаржитися, але я зрозумів, що треба створювати культурний холдинг та об’єднувати ті напрямки, які захоплюють мене.
Другою частиною моїх роздумів були мої мрії про культурну країну, якими я марив. Українцям треба підвищувати рівень культури: культуру спілкування, політичну, естетичну, відчуття і взагалі, все. Я побачив, що під час моїх лекцій багато людей міняють світогляд завдяки слову.
Знаєте, у старому Львові, виявляється, колись городянам роздавали спеціальні листівки з правилами поведінки: на балкони центральних вулиць не можна вивішувати білизну, не можна заходити в під’їзд в брудному взутті, не можна підвищувати на вулиці голос і так далі. Я не бачив ці правила на власні очі, але в цій системі немає нічого складного.
Коли в країні приблизно 3% населення ходить до музеїв, галерей, то це дуже добре. Але в нашій країні, на жаль, цю систему дуже важко запустити, бо в нас менше 1% культурного населення. Коли в нас буде цей баланс, тоді в нас не буде цього антиестетичного вандалізму, який ми маємо зараз.
Павле, але як ви уявляєте собі систему освіти населення. Правильніше сказати, систему підвищення рівня культури? Можу сказати з власного досвіду — один з напрямків, яким я займаюсь — освітній, людей охочих вчитись — не так і багато. Як з цим бути? Тим більше у регіонах. Адже нині враження таке, що вся Україна природно чи примусово стягується до Києва.
Те, чим я займаюся останні 3 роки, це децентралізація. По-перше, це пропозиція Павла Мартинова відкрити філіал галереї у Дніпропетровську. Ми це зробили і побачили, що людей мистецтво цікавить навіть більше, ніж у Києві. Люди ходять на лекції, кількість слухачів може сягати 150 осіб, тож інколи, навіть, виникає потреба робити дві лекції. Кожне відкриття — це подія.
Нас також запросили зробити кураторський проект в Черкасах, у місцевому художньому музеї. Було дуже багато волонтерів та відвідувачів. А Львів, а Одеса, а Харків, а Івано-Франківськ? Тож розумієте, не все так погано. Звісно, якщо казати про перепони, то їх набагато більше. У столиці організувати щось набагато легше, і з фінансової точки зору також. Дуже складно робити децентралізацію, коли все стягується в Київ, адже це невідповідність загальному рухові, але ж 3-5% культурного населення, про які ми говорили, повинні бути розосередженні по всій країні. Коли будуть створені умови для культури та бізнесу, то це буде впливати на розвиток, у тому числі і на меценатство. Багато чого залежить від меценатів, деякі проекти робляться виключно за допомогою меценатів, мені дуже пощастило з цим: Олександр Каменець, Юрій Осламовський, Павло Мартинов вносять значний вклад.
У одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що мистецтво – це не ринковий продукт. Що ви під цим розуміли?
Так, мистецтво – не ринковий продукт. Коли мистецтво робиться для ринку, воно, на жаль, втрачає мистецьку складову.
Наскільки я знаю, багато митців або їх творів стали відомими не за рахунок своєї мистецької цінності, а за рахунок розумного маркетингу. І вони, звісно, виставляються в Україні, ми ходимо і шукаємо у цьому мистецьку цінність. У такому випадку, краще уникати таких виставок?
Маркетинг вже давно став промоцією, інституцією сучасного мистецтва. Всі відомі музеї та галереї використовують найновіші принципи маркетингу. Важливо зазначити, що це призводить до успішності цих музеїв. Але так само музеї іноді стають рекламним майданчиком для комерційних художників і багато виставлених у них речей є сумнівної якості.
Деколи відомі художники переграють з маркетингом, від чого вони втрачають певні переваги, стають більш схожими на підприємців у мистецтві. Мабуть, це такий стиль. Є багато художників, і в Україні також, які досить успішно виводять себе на зірковий рівень, успішно продаються, але згодом люди розуміють, що їх обманули, і все втрачає сенс.
Маркетинг справжнього митця — це не рівень тотального бізнесового продукту. Такий маркетинг є звичайним елементом діяльності, інформації тощо. Роботи будь-якого художника дедалі частіше з’являються в альбомах, сувенірах і це правильно. Треба самим мати сили, почуття смаку та освіту, щоб зрозуміти, де саме мистецтво.
Але не треба робити якісь поспішні висновки чи ставитися особливо до якихось галерей. Треба бувати всюди, читати, цікавитися, диспутувати та вибирати де твоє, а де не твоє. Якщо людина відкрита, то вона буде вчитися. Але в Україні “всі все знають”, тому і маємо, що маємо.
Чи є якійсь рецепт для середньостатистичного українця, як підвищувати свою культуру, куди ходити, що дивитися?
В Украйні не дуже багато ресурсів, які б змогли показати реальну ситуацію у світі. Деякі проекти сюди проникають, але випадково, завдяки закордонним фондам. Тож треба їздити по нашій країні та за кордон, щоб побачити, що відбувається у світі. Лондон, Нью-Йорк, Париж, Барселона — ці міста треба відвідувати не з метою шопінгу, а для того, щоб подивитися на культурну складову: музеї, концерти, галереї, книжкові магазини. Не можна виключати урбаністику, подивитися ресторани, спілкуватися з людьми, в яких інша система цінностей.
В Україні, зокрема в Києві, є декілька інституцій, які проводять виставки українського сучасного мистецтва. На жаль, купа галерей позакривалася. Приходьте в «Я Галерея», де кожна експозиція є якісною =) Якщо ви навіть візьмете собі за правило одну суботу в місяць проводити в культурному місці, то це вже буде дуже добре. Для того, щоб це все вивчити та зрозуміти, вам не потрібно витрачати дуже багато часу. Потрібно багато бажання. Обов’язково збирайте бібліотеку! Звичайно зараз є Інтернет, але власна бібліотека – це зовсім інше. Цифровий носій – це не є реальність. Поїхати за кордон зараз стало дуже доступно, і, гадаю, що далі буде ще легше та доступніше.
Ви багато читаєте?
Ні, у мене дуже мало часу, тому я більше дивлюсь. Я збираю бібліотеку по дизайну, мистецтву та архітектурі.
Чи маєте ви свій особистий ТОП-3 митців, якими ви захоплюєтесь?
Не можу сказати, бо якщо працюєш в такій галузі, то постійно для себе когось нового відкриваєш. Для мене завжди захопливим є те, що не лежить на поверхні.
Як ви навчились знаходити, фільтрувати інформацію?
Наявність такого фільтра є найбільшою проблемою в сучасному суспільстві. Якщо у людини є цей фільтр, тоді все нормально. Якщо немає, то голова буде розпухати і лопатися в кінці.
Коли я був маленьким, мене дуже цікавила діяльність Уолта Діснея. Але інформації було дуже мало, тому я збирав коло себе людей, які хоч щось знали. Не слід забувати, що тоді був інформаційний голод, а зараз інформації достатньо, Інтернет стає розумнішим.
Я читала, що вхід у вашу галерею безкоштовний.
Безкоштовний вхід – це дуже важлива складова. До нас ходять пенсіонери та студенти, в яких немає зайвих грошей. Брати за вхід з них 2 гривні, це принизливо. Ми просто даруємо безцінну інформацію.
Але чи не задумувались ви над тим, що частіше люди не цінують те, що отримують занадто просто або безкоштовно? Я розумію, що ціна та цінність – це різні речі, але так склалось, що в нашому суспільстві вони помилково ототожнюються.
Я не погоджусь. Люди, які приходять безкоштовно, цінують те, що бачать. Є досить багато речей, які я роблю за гроші. За гроші я читаю лекцій, консультую багатьох людей, але я не можу на всьому заробляти, я маю щось віддавати. Це мій баланс. Жодна система цінностей не може будуватися на тому, що ти обов’язково отримаєш гроші з усіх проектів. Я буду ще більше дарувати, я не хочу бути спонсором, я хочу бути меценатом.
Для чого ви робите усе, що робите?
Це доведена віра у великий талант, що є в нашій країні, повірте, мені є з чим порівнювати. Неосвічені люди дивляться, освіченні – розуміють. В Україні зараз період відродження. Я думаю, що акулячий капіталізм буде відтікати. Я не капіталіст по своїй суті. Якщо я збираю якусь колекцію, то я роблю це не для того, щоб потім продавати. Якщо була б зараз можливість, я б зробив фонд приватних колекцій.
Моя діяльність — це ще і відповідальність. У тому числі перед моєю маленькою донечкою. Це цілком нормально, що з появою дітей людина стає більш відповідальною. Якщо дитина змалечку бачить витвори мистецтва, вона сприймає їх природно. Але я також думаю про дітей пострадянського простору, які виросли, наприклад, в дитячих будинках. Ці діти завжди чогось недоотримають.
Червоною ниткою у протягом усього інтерв’ю відчуваю вашу віру у людей. Люди вас не розчаровують? Чи у вас немає завищених стандартів?
Я оцінюю людей однаково. Є стандарт, який єдиний в усьому світі: людина гарна або людина погана. Вибачте, але це звучить смішно та примітивно. Я вірю в людей, і від того, що вони існують, моя віра в людство, в людей не зникає, навпаки, вона підсилюється. Якщо б не було людей, які крадуть, вбивають, ми б не мали змогу оцінити, що є добра людина. Такі люди приносять себе в жертву соціуму, вони приречені в будь-якому разі, навіть якщо у них все нормально в гаманці. До них не можна ставитись інакше, ніж з великою жалістю.
Які ваші особисті критерії успіху і успішності?
Я дуже боюся цих слів. Я також вважаю, що якщо ти йдеш вперед, маєш мрії і можливість їх реалізовувати, то це і є успіх. Якщо тебе слухають і чують, то це вже про багато говорить. Якщо ти реалізований хоча б 10%, то ти щаслива людина.
Звідки черпаєте ідеї своїх проектів?
Зі спілкування та усамітнення. Усі пісні я писав вночі. Не знаю, можливо, вночі вмикається якийсь канал, але це не трапляється рівномірно =)
Чи є певний страх “вдасться/не вдасться” перед початком реалізації ваших проектів?
Про «вихлоп» я думаю менше всього, хоча це мінус. Сумніви бувають на первинному етапі, але я намагаюсь експериментувати, якщо я маю потребу. Але якщо прийшла ідея, яка через дві години вже не подобається, то я її забуваю, відмовляюсь від неї. Я Терези по знаку Зодіаку і для мене важливо все зважувати =)
Ви довго приймаєте рішення?
Іноді навіть дуже швидко, за що потім розплачуюсь.
А скільки спроб ви можете собі давати, якщо з першого разу щось не вдається?
Краще зробити неідеально, ніж не зробити. Ідеальна робота мене дратує. Для мене як для творчої людини саме неідеальний стан є особливим. Якщо щось не вдається і інтерес зникає, то це погана практика. Але якщо інтерес не зникає і з’являється злість, то це означає, що все вдасться. Егоїстичний внутрішній інтерес є тією батарейкою, яка підказує, що робити. Я ніколи не робив того, що мені було нецікаво, я відмовлявся. Моя система виховання і сприйняття не приймає того, що я мушу зробити. Я роблю те, що мені подобається. Якщо б це була рутина, то я був би зовсім іншою людиною.
Що для вас є стан натхнення? Чим він характеризується? Чим ви надихаєтесь?
Звичайно, натхнення існує. Є багато витворів мистецтва, які люди створили під впливом великого натхнення. Натхнення з’являється спочатку, коли виникає якась ідея, але потім це все треба реалізовувати і тоді треба займатися банальною роботою. Але коли натхнення з роботою збігаються, то вони працюють разом. Я не знаю, як до мене приходить натхнення. Чи то якісь канали відкриваються, чи то якісь метафізичні процеси відбуваються, але друга частина натхнення – це надихаючий елемент. Ці надихаючи елементи і є важливими. Поєднання першого і другого призводить до появи творчого стану. Але я сам вибираю, що мені робити. Якби натхненням можна було б керувати, я думаю, все було б набагато зрозуміліше. Натхнення неможливо проаналізувати розумом. Але з другого боку мені дуже шкода тих людей, які кажуть, що в них немає натхнення, що вони живуть розпланованим життям. Все не можна прорахувати, це така система. Може ці люди достатньо «товсті», з товстою шкірою, або вони все бачили.
Ну і наостанок: Павле, ви вірите в професіоналізм чи в талант?
В талант. Звичайно коли таланту не заважає професійність.
Послідовність, наполегливість, старання?
Вони можуть привести до великих результатів, але талант є результатом того натхнення. Мені здається, талант неможливо зімітувати — це не оргазм =)
