Я помітив її ще здалеку. Жінка в легкій сукенці платтю та з капелюшком на голові кольору позолоти, на яких розсіялися квіти ромашки, сиділа на лаві міського скверу й задумливо дивилася вгору. Що вона бачила чи можливо помітила серед гілок дерев? Я не знав, але добре пам’ятав: раніше її тут не було. Та й незнайомка відчувала себе самотньою, хоча в сквері ходило чимало людей. «А може, вона невидима і тільки я здатен її бачити?» – подумав. Була дивною й байдужість жінки, яка жила наче відразу у двох світах.
Осіннє проміння сонця лагідно цілувало її обличчя. Навіть листочки, які обпадали з дерев і лягали до її ніг, на рук і плечі, здавалися їй ріднею. За десять хвилин, відколи я поглинав її своїм поглядом, вона ні разу не повернула голови, насолоджуючись осінніми барвами. Вставши зі своєї лави, я пішов, не поспішаючи, назустріч осені. Не знаю, та саме Осінню, мимоволі назвав незнайомку. А вона справді, була напрочуд вродливою. Таких очей, як у неї, в яких назавжди хотів потонути, тоненьких вуст, які цілував би і в день, і в ночі, рум’яних, як яблуко щік, високого чола, не бачив ніколи. Дивлячись на жінку, я пригадав своє відбиття у дзеркалі, і мені стало ніяково. В свої 78 порівняно з нею, виглядав дідуганом – старим, замученим хворобами, й байдужим до життя.
«Може, не треба? – подумав. – А, що, якщо вона не подивиться на мене, не зхоче зі мною спілкуватися?» Мені стало страшно й соромно.
Моє життя, за визначенням Бога, могло ще закінчитися ще вісім років тому. Та дякуючи Йому, все-таки живу, топчу землю, в яку свого часу зляжу. І залишиться потім про мене пам’ять, яку згодом розвіє вітер часу. А потім…
– Цього року гарна осінь, пані, – тихо промовив я, підійшовши до лави, на якій сиділа вона. – Можна посидіти поруч із вами?
Моє обличчя зашарілося, ніби в юнака, який знайомився з дівчиною; в грудях шаленіло серце. Мені здалося, що в тієї митті на нас дивилися всі, хто перебував у сквері, навіть маленькі діти, які нічого не розуміли, з подиву пороззявляли роти. «Ну чого витріщилися? – хотів крикнути, але зрозумів: нас ніхто не помічав. Мабуть і я став невидимим».
– Так, чудова й дивна пора – осінь, – мовила сама до себе незнайомка. – Приходить непомітно і зникає за англійським звичаєм. А ви… ви, як гадаєте? – повернувши голову до мене, поцікавилася.
– Я? – спантеличився трішки. – Я вже перейшов у зиму, – промурмотів, очікуючи на запрошення сісти поруч. Але жінка не квапилася.
– Ви песиміст?
Перш аніж відповісти, розгублено стенув плечима, закліпав. «Чому вона запитує? Хіба не цікавить її моє ім’я?»
– Не знаю…
– Чи реаліст? – прагнула уточнення Осінь. – Я завжди була оптимісткою. Ви, напевне, реаліст? – урешті всміхнулася.
Коли її очі поглянули на мене, а білозуба усмішка засліпила мої очі, мені захотілося зникнути. «Янгол. Вона, виявляється, янгол. Господи, і звідки беруться такі особистості небесної краси?» Я не міг відвести свого погляду від неї, холонув і розпалювався; мої слова плутались, а ті, що виривалися з мовного полону, танули в повітрі.
– То, хто ви? – перепитала незнайомка. – І, чому стоїте? Правди на землі немає. Взагалі.
– Взагалі, – повторив я. Сівши на віддалі витягнутої руки, зітхнув. – Онисим, – назвав своє ім’я.
– А мене звати Маргарита. По-іншому «перлина». – Жінка знову блиснула в усмішці своїми бездоганними зубами. А вони, білі, рівні, як у молодої дівчини, засяяли у відблисках сонця. – Я так і не дізнаюся, хто ви? – І, щоб нагадати, повторила, – Песиміст чи реаліст?
– Мабуть, песиміст, – не без гордості відповів.
– Тоді зрозуміло, чому так сумно заговорили про зиму. Хоча зима, по-своєму красива. Вважаю: боятися її не потрібно. А якщо боїтеся, то краще думайте про осінь.
«Якби то, – подумав я, – роздумуючи, погодитися з Маргаритою чи заперечити їй. Але після короткого мовчання вирішив усе-таки погодитися.
– Тоді ви лукавите, – подивилася на мене з підозрою жінка. – Не личить вдавати із себе ображеного, коли є ображеними самі на себе. І не говоріть мені нічого, – випередила мою відповідь. – Я з досвідом, отож розбираюся в людях.
– То, може, про мене щось іще скажете?
В душі я хотів посміятися з неї, покепкувати, зазделегідь знаючи, що принизить мене. Маргарита змовчала.
Підняв голову й заплющив очі, вона ловила поцілунки сонця, що лягали на її обличчя маленькими сонячними зайчиками.
Якийсь хлопчина, ненавмисне поцілив у мій капелюх м’ячиком, після чого принишк, боячись, що мама сваритиме. На щастя, молода жінка, розмовляючи з подругою, нічого не помітила. Тим часом, узявши м’ячик, я швидко повернув карапузові. Підбігши до мене, він вихопив його з моїх рут і повернувся до неньки.
– Може, разом пограємо? – запропонував я.
Маля заперечно похитало головою.
– Шкода, – пробурмотів, – а вийшла б цікава гра.
Хто знає? А може, й не вийшла б. Діти є діти. З ними, особливо нинішніми, не часто знайдеш спільну мову. Вони мають своє бачення світу, свої захоплення, мрії. Що ми – люди минулого сторіччя, яке стало історією? Також історія.
– А ви, бачу, любите дітей. Це правда, – озвалася Маргарита.– Змовчали, тоді коли б інший на вашому місці здійняв би рейвах.
– Бо люблю їх.
– За що? Вони ж не слухаються нас. Он погляньте на того бешкетника. Усміхається, очевидно радіє, що поцілив у вас, – хотіла спокусити мене жінка. – Може все-таки розкажете його матері. Сміливіше!
– Не допоможе, – процідив я крізь зуби.
– А якщо згодом запустить у вас каменюкою і… вб’є, – на останньому слові вона зробила наголос, ніби хотіла підкреслити його. Їй це вдалося. – Що тоді?
– Пусте. Всьому приходить кінець. Настане він і для мене.
– Дивний ви, пане. А про відповідальність ви навіть і не подумали.
Я дивився на Маргариту, немов учень на свого педагога, який хотів навчити мене справедливості. Тільки тепер я помітив, що у своєму житті багато пробачав – не хотів бо встрявати в суперечки.
«А й справді, якби малюк міг уцілити в мене каменем? – Від цієї думки мені стало моторошно. Я ще раз поглянув на дитину з м’ячиком. – Нехай. Він іще маленький. От коли виросте, тоді поговорю, розповім і мамі, і йому про сьогоднішній день».
Жінка-Осінь не хотіла уникати мого товариства, та продовжувати саму розмову, наміру не мала. Може то я був не цікавим співбесідником?
– Ви нікуди не поспішаєте, пане? – озвалася. – Може, складете мені компанію?
– Я?
Вона розплющила очі, подивилася на мене, розгублено озирнулась.
– Виходить, ви. Інших дідусів я не бачу.
Ми розсміялись обоє. Той сміх, таки виявився маленьким хробачком, завдяки якому я не помер з ляку від того, що життя добігає фінішу. В очах знову сяйнув промінчик щастя.
– Я не заперечую.
– Тоді, ходімо. Але не запитуйте куди. Принаймні до гріха вас я не доведу. Обіцяю, – Маргарита цього разу засміялася сама.
Місто жило своїми клопотами, проводжало нас допитливими поглядами. Я бачив їх, але жінка Осінь не переймалася жодним. Немов метелик, вона пролітала поруч, то опускалася на плече, то відставала, проте ні на хвилину не затихала. Здавалося, без неї, без її голосу, світ давно би потьмянів. А поки жила – жив і він.
«Ні, з такими жінками, як Маргарита, навіть місячної ночі не задрімаєш», – спало мені на думку. Я слухав її щебетання, боячись перервати на півслові, а самому здавалося, що став молодшим на багато років. Мені не вірилося, що за принишклою тишею старості, можу знову повернутись у свою молодость.
– Ви мене не слухаєте? Вас не цікавить поезія? – тихо образилася жінка Осінь.
– Що ви, цікавить, – обманув я. І вона це відчула.
– Ні, ви говорите неправду.
Я опустив голову, але подивився на неї спідлоба.
– Так, обманув, – ледь чутно зізнався. – Та не подумайте, що ображаюся на вас. У мене… розумієте… –
Я не знав, як сказати правду, щоб не стати осміяним. – Не склалося життя.
Маргарита поглянула в мої вічі, торкнулася своєю долонею мого обличчя, провівши повільно пальцями до підборіддя.
– У мене також. Але я не сумую, не впадаю у депресію.
У теплій блакиті дня ніби з-за хмар ніби виринула з-за хмар пара журавлів. Птахи кружляли над землею, тримаючись одне одного, наче були пов’язані невидимою ниткою кохання. Дивлячись на них, ми й не відчули, як на наших очах з’явилися сльози. Можливо, тому, що наші дороги не зійшлися раніше, а нині не є вкованими в єдиний щит небес? Що ж, у житті не все стається так, як нам хочеться. Але його течія все одно підвладна часу. Навіть на березі сьогодення з живого неодмінно виросте живе, бо ні час, ні вогонь не спроможні спалити нове щастя, нове почуття. А я відчував себе неймовірно щасливим. Мій кволий і раніше полохливий вогник, засяяв з іще більшою силою.
– Гаразд, я вибачаю вам, пане, – підбадьорливо вхопила мене за руку жінка і повела через дорогу. – Так, усе правельно, ми йдемо в готель-ресторан.
– Навіщо?
– Знайомитись, – промурмотіла вона.
Подумки я вже почав шкодувати про те, що не пішов додому, а вирішив познайомитися з тією, яку лагідно називав Осінь; хотів вирватися, та, поки розміркрвував, що маю робити, нас уже зустрічав швейцар. Привітавшись, він відчинив перед нами двері. А за ними…
«Господи, – подумав я, – як давно я був у ресторані. Здається, відтоді минула не одна сотня років. І роки тоді були зовсім іншими. В усьому людина сягає глибини уміння, однак найбільше в любові – любові, яка є вічною».
Я шкодував, що саме її в мене не було. І не тому, що нікого не любив, а небеса мали свої плани для мене. Я не ображаюся на них. Бо любив я всіх. Особливо – дітей, завжди спішив, горнувся до них. А вони – до мене.
– Скажете: легко бути таким? – поцікавився я в Маргарити.
Вона подивилася на мене, перемішуючи виделкою в тарілці складові овочевого салату. Пригубивши келих вина з пелюсткок червоних троянд, подивилася в далечінь, звідки нам обом добре проглядалися місцеві краєвиди.
За дві години нашого спілкування я збагнув: як би мені не хотілося поєднати з нею свою долю, ми не підходимо одне одному. Вона є вітер, я – квітка; вона любить іти туди, куди дивляться очі, я – рости у своїй лунці; вона щоразу міняє аромати, мій – найдорожчий, єдиний, бо властивий тільки мені.
По юнацькому наївний, мимоволі взяв жінку за руку. А вона навіть не помітила. Захихотівши тоненьким дівчачим голосом, міцніше стиснула мою. Через нас обох пройшло миттєве заціпеніння, скувало не довше, як на декілька секунд і зникло. Натомість велика хвиля щастя, якого бракувало, влилася в наші серця. Ні, то були почуття, що ніколи не пригаснуть, а дивуватимуть завжди. То була любов. Я вже не відчував себе старим, та й Маргарита не хотіла бути схожою на листочок, що, вкрившись позолотою, доживав на дереві, маючи намір ось-ось упасти. Вона вибухала пружною хвилею сміху, весело рум’янилася.
«Для нас день ніколи не подасться на спадень», – так я думав щодня впродовж тижня. Прогулянки містом, відвідини кав’ярень і крамниць, у яких моя жінка Осінь уміла вибирати потрібне для нас; читання книг, перегляд фільмів у кінотеатрі та служби в костелі, – все снилося. Ніколи не думав, що вслід за бузковою радістю, усміхненим сонцем над головою знову повисне сіре небо, межу між ним і землею, пройме туман суму.
Вона зникла, як і з’явилася. Наче за командою, що кресонула для неї, одразу після останньої зустрічі зі мною, зібрала валізу й поїхала невідомо куди, залишивши після себе мій улюблений аромат осені. Може, вона побоялася моєї пропозиції, чи, може… Я не вірив, що Маргарита образилася на мене. Просто ми не підходили одне одному; вона – вітер, а я – квітка. Та, незважаючи на все, досі дякую небесам за неї – мою осень, що змінила моє життя, подарувавши по-справжньому декілька щасливих незабутніх днів.
