Того теплого травневого вечора, стоячи серед своїх однокласників на святі останнього дзвоника, я навіть не думала про те, що мої мрії і плани вже через три місяці після закінчення школи ніколи можуть ніколи не здійснитися. Навіть, якби хтось повідомив про це завчасно або застеріг – не повірила б. Тепер подумки озираючись у минуле, розумію: кожен розділ, пункт мого життя Бог спланував задля мого щастя. І я дякую Йому за це. Нині я по-справжньому щаслива людина, бо є дитиною Творця.
Я народилась у сім’ї, в якій про проблеми і негаразди розмовляли не часто. Їх не існувало ані для мене, ані для моїх батьків. А коли виникали, то щоби їх подолати витрачалися не дні, а година, навіть хвилини. Я з дитинства мала все, що хотіла. Батьки ні в чому мені не перечили, хоча й не потурали, а навпаки – допомагали реалізовувати всі ідеї та задуми.
Завдяки авторитетному впливу батька школу закінчила зі срібною медаллю, завдячуючи матері, мала забезпечене місце навчання в одному з вузів столиці. Я жила за правилом: «Стань такою, якою хочеш!».
Зустрічаючись із хлопцями в різних нічних клубах і на дискотеках, намагалась своє «Я» ставити вище від усіх. У мене була хвороба «крутої дівчини». Ніколи не прагнула когось розуміти, підтримати у біді, горі або розділити радощі. Я хотіла, щоб світ і всі, хто живе в ньому оберталися навколо мене. Я жила, не враховуючи того, що час милування наївністю, неосвіченістю міг швидко минути. І прощене могло швидко спалахнути чорними рядками.
Що й сталося передостанього дня осені.
Готуючись від’їжджатидо столиці на навчання, я раптово знепритомніла. Лежачи в ліжку і жалібно ковтаючи сльози, крізь густий сірий туман, який чомусь стояв перед очима, бачила батьків, сусідів, лікарів. А самій здавалося, що перебувала на великій глибині під землею, притиснута важким каменем. У нерухомому тілі не могла відчути навіть пальців. Протягом тижня повертаючись до свідомості, чула голоси, які швидко зникали, бо знову втрачала сили.
Прокинувшись одного дня, я побачила перед собою молодого красивого чоловіка, а може юнака, одягненого в усе біле. Спочатку я подумала, що то ангел, але потім зрозуміла що помилилася. Стоячи поруч, він уважно дивився на мене й про щось думав. Голова у мене нестерпно боліла, ніби на неї чимось тиснулиз середини.
– З поверненням, – мовив чоловік. – Я дуже радий за вас, Олено.
Він вимовив моє ім’я та й усміхнувся.
«Звідки він знає мене і що зі мною відбувається?» Я хотіла підвестися, та не могла ворухнути не те що ногами, а й пальцями. Вуста прошепотіли: «Води. Дайте мені води».
Чоловік, змочивши вату в прохолодній воді, приклав її до моїх вуст. Приємна прохолода, почала повертати мене до реальності. Білі стіни, запах спирту, в повітрі, яскраве світло ліхтарів зі стелі нагадало мені про лікарню, в якій я лежала, ще будучи другокласницею. Тоді мені вирізали апендикс, поруч була мама і мені не було страшно, як тепер.
– А де мама? – ледве запитала.
– Вона прийде згодом, а тепер вам необхідно від–по–чи–ва–ти. Від-по-чи-вати.
– Я в лікарні? Чому? – встиглазапитати, перш аніж чоловік зник за ширмою.
– Усе вже позаду. Непереймайтеся, я допоможу вам, – відповів він, повернувшись обличчям. – А тепер відпочивайте. Я прийду згодом.
Чоловік зник, а я, схиливши голову набік, зітхнула.
Стояла тиша. Навіть за дверима палати, де повагом ходили медсестри і лікарі, не було чути найтоншого звуку, говорили пошепки, чи, може, взагалі свої розмови виливали в рядках на папері. Я не пам’ятала нічого. Намагаючись пригадати своє ім’я, зрозуміла: найгіршого від того, що є, не може бути. Вона – ніхто, покинута, залишена всіма: без пам’яті, без рідні.
«Господи, що буде далі? Як мені жити?»
Я не знала, чому захотілося порозмовляти з Богом, до Якого в житті жодного разу не зверталася. Душа, яка жила десь усередині тіла, була не просто знайома з Ним, вона знала колись Його особисто, прагнула відновити втрачені взаємини. Заплющивши очі вологі, від сліз, прошепотіла:
– Господи, якщо Ти є, допоможи мені.
Коли заснула, то не помітила, як опинилася на галявині густо вкритій квітами. Таких, як на ній росли, я ще не бачила ніколи. Кожна пелюстка квітки була просякнута дивним неземним ароматом, що хотілося вдихати і дихати ним без кінця. Я нахилялася, брала їх в долоні, а квіти, начемене, самі тягнулися до рук, щось шепотіли.
– Вони тобі подобаються? – раптово почула за собою.
Худенька жінка невисокого зросту, з темним кучерявим волоссям сяяла усмішкою. Здавалося, вона раділа, що побачила мене.
– Так, подобаються.
– Вони і мені подобаються. Знаєш чому?
– Ні, – розгублено закивала головою.
– Бо всіх їх виростила я сама. Це мої квіти мого саду.
– Але ж я його не бачу, – озирнулася, та ні дерев, ні кущів, які б свідчили про наявність саду не виявила. Та раптом ще раз подивилася навкруги, і побачивши дерева неземної краси, усміхнулася.
– Ось, візьми, – жінка простягнула в долоні яблуко, що відбивало золотим.
– Це ж яблуко, – розгубилася.
– І що? – спокійно запитала жінка.
– Воно – плід спокуси.
– Невже?
– Я колись про це читала в…
– Біблії? – доповнив незнайомка.
Я погоджено закивала головою.
– Помиляєшся. У моїй книзі про яблуко нічого не написано. То був зовсім інший плід.
– Який саме?
– Про це тобі не важливо знати.
– Чому?
– Для мене це не є головним.
– А що?
Жінка зупинилась і пильно подивилася в мої очі. Усмішка не сходила з її обличчя.
– Я, – мовила чітко. – Я повторила і, поклала свою руку на плече, – я люблю тебе любов’ю, якою не любить ніхто. Я полюбила тебе відтоді, коли ти була ще в утробі своєї матері. Я не хочу віддавати тебе нікому. Чуєш? Нікому! – вона повторила останнє слово, ніби виділила ним усе сказане і ще не сказане. І від нього стало так спокійно і легко, як ніколи.
На мить у саду запанували мовчання і тиша.
– Не бійся мене. Твої гріхи оплачені смертю Мого Сина на Голгофі, а Святий Дух постійно з тобою. Ми всі з тобою.
З переляку і подиву я ступила крок назад. Серце в грудях шаленіло, а шкіра на тілі напружилась. Жінка знову простягнула свою долоню, але цього разу притулила її до моєї голови. Приємне тепло відразу передалося від неї й ніжно огорнуло моє тіло. Я прокинулася, та ще відчувалатепло. Здавалося, ніби жінка була поруч. Навіть повітря стало сповнене дивних ароматів. «Та це ж аромати квітів, які росли у саду. Але звідки вони тут узялися якщо то був сон?». Голова не боліла. Хотілося встати з ліжка.
Ангел у білому халаті з’явився майже відразу. Він наче стояв за дверима, а може, бачив крізь стіну, чи спостерігав за мною із небес?
– Доброго ранку! – привітався щиро. – Цієї ночі ви спали як у купелі. Дякую вам!
– За що?- пошепки перепитала. – Я навіть досі не зрозуміла, де я?
– Ви особистість котра шукала щастя, але, на жаль, а може, на щастя опинилася на лікарняному ліжку.
– В лікарні, – облизнула губи. – Зі мною все було добре?! Чи не так?
– Не зовсім, але тепер уже добре. – Чоловік дивився на мене добрими, лагідними очима кольору неба, обережно підбираючи кожне слово. Це було відчутно.
– Знаєте, якби не Бог, ми з вами не розмовляли б. Не приховуватиму, – лікар трішки зам’явся, хвилюючись, узяв мою долоню усвою й, не відводячи погляду, договорив: – На все воля Бога.
– Воля? А при чому тут воля, та ще Бога? Чому не моя? – перепитала змореним голосом я.
– У вашій голові жила пухлина, яку довелося видалити. Тепер усе добре.
Почувши страхітливу для мене новину, я хотіла закричати, та стрималася. А молодий лікар не залишав мене: він і днював, і ночував біля мене в лікарні. Здавалося все робив заради мене. Й це була цілковита правда. Олексій, як дізналася пізніше, був молодим лікарем-нейрохірургом; працював у лікарні всього декілька місяців. У день його чергування мене привезли. Що зі мною робили: як обстежували, брали різні аналізи – не пам’ятала. Він готував мене до складної операції, зробив її протягом семи годин. А далі… Все відбувалося за медичними і не медичними планами. Для нього я стала наче рідною сестрою.
Завідуючий відділенням – професор, не соромлячись якось запитав його:
– Може, закохався у неї?
На що він стверджено і чітко відповів:
– Закохався. Я хочу аби вона стала моєю дружиною. Було смішно чути неочікуване зізнання від хлопця, якого я не знала, тим паче любила іншого. Та той інший ні разу до мене так і не навідався, не передав листа, листівки, квіточки. Олексій годинами сидів поруч, читав Біблію, молився.
– Ти справді хочеш зі мною одружитися? – якось спромоглася поцікавитись я. – Чому ти робиш все це для мене? Скажи.
– Тобі не подобається моє товариство? – не тримаючи на мене гніву, запитав він.
– Не йди, залишися, – крикнула я, схопивши його за руку. Він не збирав кидати мене. Олексій просто жартував зі мною або ж випробовував. Мені хотілося, щоб він постійно був поряд. Це зрозуміли навіть мої батьки, які також навідувалися до мене по декілька разів на день. Я любила,коли він читав мені Біблію, а також молився за мене. Не знаю, чи його молитви мали цілющу силу, а може діяв через них Господь, та мені ставало легше. Я помітно одужувала.
Олексій розумів мене, усміхався.
– Ми творіння, яке любить грішити, а Бог – святий. – Одного вечора, знову витягнувши з кишені свого халата маленьку Біблію, яку завжди носив із собою, розгорнув її, полистав іще декілька сторінок і прочитав: – «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним у небесах, так як вибрав у Ньому Він нас перше закладення світу, щоб були перед Ним ми святі й непорочні, у любові, призначивши наперед, щоб нас усиновити для Себе Ісусом Христом, за вподобанням волі Своєї, на хвалу слави благодаті Своєї, якою Він обдарував нас в Улюбленім, що маємо в Ньому відкуплення Його кров’ю, прощення провин, через багатство благодаті Його, яку Він намножив у нас у всякій премудрості й розважності, об’явивши нам таємницю волі Своєї за Своїм уподобанням, яке постановив у Самому Собі, для урядження виповнення часів, щоб усе об’єднати в Христі, що на небі, і що на землі. У Нім, що в Нім стали ми й спадкоємцями, будучи призначені наперед постановою Того, Хто все чинить за радою волі Своєї, щоб на хвалу Його слави були ми, що перше надіялися на Христа»[1].
Потім він довго пояснював прочитане, а після всього – затих, дивлячись кудись у вікно, можливо над чимось роздумував. Тиша тривала хвилину. Повернувшись, знову усміхнувся й, нічого більше не мовивши, вийшов із палати. Я знала: він повернеться – згодом, аби розповісти мені щось нове. А я, лежачи, ще довго роздумувала над тим, що повідав мені мій лікар. Адже я ще не до кінця була втраченою людиною. Господь давав мені ще один шанс. І я не мала права ним нехтувати».
Мені ставало прикро за своє минуле. Я назавжди запам’ятала Його слова: «Надійності в тобі малувато. Тобі потрібно доїсти яйце до кінця, щоб зрозуміти, що воно – тухле, а мені одного відкушування вистачає. Я не могла залишатися осторонь розмов Олексія про Бога, щоразу відчувала душевну потребу в Ньому; мала твердий намір залишити позаду своє старе життя, щоб розпочати жити по-новому; знайти нових друзів, присвятити життя Богові, Якого любив і Якому служив Олексій. Він ніколи не нав’язував мені своїх думок – залишав вибір за мною: «так» або «ні».
На початку третього тижня після операції за рішення лікарів мене з відділення інтенсивної терапії перевели до загальної палати. Тут я мала змогу познайомитися з іншими пацієнтами. Невелика палата на трьох хворих, була схожана домашню кімнату. В ній був телефон, телевізор, диван, два крісла; стіни прикрашали картини із зображенням біблійних персонажів. На кожній із них – був Ісус. На одній Він тримав дітей, на іншій – пас ягнят, а на третій – запрошував до Свого столу бідних, знеможених долею людей. «…Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, бо таких Царство Боже! Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, немов те дитя, той у нього не ввійде»[2], «Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці»[3], – говорили про Божого Сина цитати з Біблії. Читаючи їх, щоразу переконувалася: без Бога я жити більше не можу.
Щодня відчувала як поліпшувалося моє здоров’я. Небесний Лікар, проводячи мене долиною випробувань, допомагав, зміцнював духовно, додавав фізичних сил, а також бажання жити для Нього, виконувати Його Святу волю. Я всміхалася, згадуючи дні перед хворобою, й мені ставало соромно за себе, я жалкувала, що витрачала, що витрачала їх без користі і в марноті.
– За дев’ять місяців до випадку з Оленою, я бачив її у сні. Ми стояли на мокрому пероні залізничної станції. Вона була такою, як побачив її у лікарні. Тоді, згадавши сон, здивувався: невже це вона? – усміхаючись мовив.
Мов один тиждень, пролетіли для мене півтора місяці перебування в лікарні. Ніхто тоді не мав особливих надій на моє життя. Тільки Олексій твердо вірив у його продовження.
Я – потайна, насторожена, зуміла переродитися у відкриту, слухняну дівчину, сама дивуючись собі; назавжди запам’ятала його слова: «Надійності в тобі малувато. Тобі потрібно доїсти яйце до кінця, щоб зрозуміти, що воно тухле, а мені одного відкушування вистачає. Своїми порадами, настановами він примушував мене шукати відповідь на запитання: «Хто є хто?»
Була біда – нещастя, але щастя допомогло. Коли забирали мене в інвалідному візку, Олексій супроводив до машини, допоміг влаштуватися всередині салону й обіцяв навідувати вдома. Свого слова дотримав. Протягом шести наступних місяців, через день приїжджав до мого дому. Вдвох і разом із моїми батьками ми пили чай, молилися, читали Біблію.
Я не приховувала своїх почуттів до хлопця, в думках називала його своїм, але вголос… боялася сказати про це, не уявляла свого майбутнього без нього. Декілька разів відвідуючи в храмі богослужіння, відчувала поклик Бога присвятити Йому своє життя – не частково, як раніше, а до решти. Олексій допомагав мені в цьому. Ми разом продовжували молитися, читати Біблію, ходити на богослужіння. І ось, на велике свято Різдва сталося те, на що очікувала вся наша родина, Бог. Я, вийшовши наперед і ставши на коліна, попросила в Нього прощення – прощення за своє грішне минуле. Ніколи у своєму житті не отримувала стільки радості, як того дня. Це було насправді велике свято – для мене, для мого Бога. Я стала дарунком у День Його народження, Його дитиною, а Він – мені Небесним Батьком.
Бути коханим і любити одне одного, – ще одна воля Бога. Це я розуміла з Олексієм. А в День закоханих, на святого Валентина, обмінюючись маленькими сердечками – «валентинками», виявили бажання назавжди поєднати свої серця. Великий букет із червоних троянд, в яких можна було сховатися від сторонніх поглядів, а на додачу – обручка, стали ще одним виявом щирої любові. Я не роздумуючи відповіла: «Так», – на прохання свого коханого вийти за нього заміж.
Ми одне одного виграли в лотерею, а насправді нам допоміг Господь. Якби не хвороба, мабуть залишилася «крутою» дівчиною, і хтозна, як жила б далі. На все воля Його. На все. Що може бути важливішим за розуміння, готовність розділити біду, підтримати в прагненнях.
– А головне, – доповнює Олексій, – усвідомлювати, що ти потрібен Богові, людям; іти шляхами, які Він пропонує. І будеш по-справжньому щасливий, благословенний.
