Роман готувався до весілля свого найкращого друга – Павла. От минулого місяця друзяка надумав та й випалив: “Усе, баста! Кличу Маринку заміж!”. Спершу Роман подумав, що товариш жартує, але коли той показав обручку, зрозумів, що тепер уже точно не до жартів…
Як це так: Павло, затятий холостяк, одружується?! Як же він наважився на такий серйозний крок?.. Що вдієш, кохання з першого погляду… Роман вирішив не відмовляти друга. Нехай одружується, якщо кортить. А йому, Романові, й так добре. Байдуже, що вже 35-річчя відсвяткував. Чоловік не поспішав обтяжувати себе сімейними узами, обов’язками та відповідальністю.
Проте клопотів Романові таки додалося. Павло покликав його за дружбу, ще й подарунок замовив:
– Щоб ти, Романе, не ламав собі голови над тим, що нам подарувати, я вирішив замовити те, що нам потрібне. Моя Маринка дуже любить живопис. Хоче розвішати у квартирі картини. Особливо їй до вподоби натюрморти. Знаєш, усілякі там овочі-фрукти, квіти… От і подаруєш нам якусь картину, скажімо, натюрморт у кухню…
– Подарую, – впевнено пообіцяв Роман, а потім задумався: він же зовсім нічого не тямить у живописі. Де купуватиме, що вибиратиме?!
Мізкував майже тиждень. Це ж подарунок для найкращого друга, репродукцію купувати не годиться. А тоді на думку спала ідея пошукати в Інтернеті талановитого професійного художника і замовити в нього картину.
Довго читав про ван-гогів свого міста, розглядав їхні сайти та галереї із фотографіями картин. І найбільше припали до душі роботи невідомої Христини Осінь… Щоправда, псевдонім у художниці дивний – Осінь, але картини гарні, деякі особливо сподобалися. Переписав її номер телефону, вирішив зателефонувати і домовитись про зустріч. Благо, ціни не захмарні.
Художниця призначила зустріч у своїй майстерні. Вже наступного дня вони обговорювали замовлення.
– Маємо три тижні. Мій товариш одружується і хоче в подарунок натюрморт у кухню. Знаєте, всілякі там овочі, фрукти, квіти…
Художницю розвеселило Романове пояснення, вона загадково всміхнулася, але ствердно кивнула головою, мовляв, знаю, знаю…
– Так-от, – вів далі Роман, – стіни у Павловій кухні зелені, меблі – зі світлого дерева. І я хотів, щоб ви намалювали натюрморт, який гармоніював би із цим інтер’єром… Таку доволі велику картину – на стіну, що навпроти вікна… Зможете?
– Спробую. Звісно, замовлення не дуже конкретне, але постараюся намалювати ексклюзивну картину, – Христина Осінь усміхалась, а Романові навіть здалося, що вона глузує з нього.
– Може, виберемо приблизну тематику? – запропонував.
– А як це – “вибрати приблизну тематику”? – жінка весело засміялась, а тоді вмить посерйознішала: – Зробімо так: я розпочну писати картину, а ви завітаєте до мене наступного тижня і оціните роботу, висловите власні побажання-зауваження.
– Чудово! – погодився Роман і з полегшенням зітхнув – півсправи зроблено.
– Випиймо кави, – запропонувала художниця. Роман нарешті повернувся до реальності, оглянув кімнату: всюди картини, деякі готові, інші – тільки ескізи, на столах і підвіконнях різноманітні тюбики з фарбами, пензлики… Відчув дивний і незвичний запах-аромат, різкий і водночас приємний, – пахло лаком…
– Із задоволенням, – пристав на Христинину пропозицію і зручно вмостився біля журнального столика. Взяв до рук декілька зарисовок: – Це ваші майбутні картини?
– Так, спершу малюю в уяві, потім переношу картину на папір, а вже тоді – на полотно… До речі, найчастіше пишу пейзажі та натюрморти. Від цього я отримую неймовірне задоволення…
– Маєте цікаву роботу…
– Та це й не робота, – знову засміялася художниця. – Радше насолода для душі… Захоплення, за яке я одержую гроші…
Роман довго гостював у творчій майстерні Христини Осінь. Розмовляли про життя, про роботу і про захоплення. І хоча вони були зовсім-зовсім різними, віднайшли чимало спільного. Роман повертався додому вже затемна. На душі було спокійно і затишно. Він довго не спав, усе думав про свою нову знайому. З нетерпінням чекав, коли ж вона зателефонує і запросить оглянути картину.
Час минув швидко. За тиждень Роман, як на крилах, летів до Христини. Дорогою купив букет ромашок – захотів зробити художниці приємне.
Христина зніяковіло взяла квіти, запросила до майстерні й показала гостеві майже готовий натюрморт:
– Як ви й замовляли: фрукти, овочі, квіти…
Роман аж рота роззявив. Картина була така гарна, просто досконала! На столі лежали червонобокі яблука, золотаві груші та темно-сині сливи, поряд стояла ваза з ромашками, такими самими, які він подарував Христі.
– Га-а-арно… – захоплено протягнув Роман. – Як ви встигли так швидко намалювати?
– Все залежить від натхнення. От ви розповіли про свого друга і кохання з першого погляду, і ваша історія-розповідь надихнула мене. Але так буває не завжди! Та й картина ще не готова. Прийдіть за декілька днів.
І знову була некваплива розмова за горнятком кави. Романові не хотілося йти додому. Жінка була не такою, як усі його знайомі.
Коли вже прощалися, на порозі запитав:
– А чому Осінь? Чому такий псевдонім?
– Колись розповім… – Христина знову загадково всміхнулася. Роман попрощався і потонув у вечірньому місті, закутавшись у приємні думки…
Й уже вдома зізнався собі: “Та я ж закохався в Христину Осінь! Я, затятий холостяк і цинік, закохався, як хлопчисько!”. Це зізнання анітрішки не засмутило чоловіка, навпаки, навіяло солодкий-солодкий сон…
***
За декілька днів Роман забрав натюрморт. Щоправда, цього разу вони зустрілися в кав’ярні, пили ароматну каву на відкритій терасі. Христина наполегливо відмовлялася від грошей за картину.
– Христю, – вони вже перейшли на “ти”, – прошу тебе, візьми гроші. Мені дуже незручно…
Чоловік помітно нервувався. А дівчина загадково всміхалася:
– Якось іншим разом і за іншу картину. Гаразд? Ти ж іще замовлятимеш у мене картини?
– Так, але ж тепер… Але ж як?..
– Згодом… Краще поговорімо про цей чудовий день, про людей, про життя…
***
Уже вдома Роман придивився до підпису на зворотному боці картини. Акуратним почерком було виведено: “Христина Весна”…
Він не втримався і зателефонував художниці:
– Христю, що означає твій підпис? Ти вже не Осінь?
– Ні… Коли ти з’явився в моєму житті, осінь у моїй душі минула. Розквітнула весна… Знаєш, так буває: спершу хтось розбиває твоє серце, а потім з’являється інша людина, яка повертає жагу до життя і яскравими фарбами малює в твоїй душі незвичайну картину… Так буває… Це ніби натюрморт з овочами, фруктами, квітами… – вона голосно щасливо розсміялася…
“Знову насміхається”, – подумав Роман, але зовсім не сердився на Христину. Бо хіба ж можна гніватися на кохану людину?
***
На Павлове весілля Роман прийшов не сам, а з Христиною. Від ролі дружби відмовився… Бо ж не личить майбутньому нареченому бавитись у ці весільні ігри, байдуже, що вважав себе затятим холостяком. До нього прийшло кохання з першого погляду, справжнє та взаємне. А це, знаєте, діло житейське…