Мирослава народилася і зростала у мальовничому селі Прикарпаття. Як і годиться, була слухняною та працьовитою. У сім’ї виховували ще п’ятьох дітей, вона ж була наймолодшою. Проте ніколи не використовували того, як і всі бралася за будь-яку роботу, щоб тільки допомогти рідним.
У селі дітей виховують по-іншому, ніж у місті: зайвий раз не пестять і не шкодують. Дитинство, зазвичай, проходить на свіжому повітрі: у полі, на вигоні, на подвір’ї. Діти на рівні з дорослими садять городину, випасають худобу, косять траву на сіно. Сільські діти не бояться праці. І переважно виростають добрими людьми, бо фізична праця облагороджує.
Мирося як й інші однолітки-односельчани без претензій і обурення виконувала всі настанови та доручення старших: треба встати ні світ ні зоря, щоб до лісу по ягоди піти – вставала; потрібно замість сестри прибрати у хаті – прибирала; залишали на весь день на кухні, то на вечерю на усю чималеньку сім’ю стіл накривала.
Коли виросла, закінчила школу і вступила до районного училища, аніскілечки не змінилася. На вихідні завжди в село поверталася і тоді з подвійною силою ставала до роботи, ніби намагалася наздогнати втрачене.
На дурниці часу не було. Та й відпочивала вкрай рідко, лише, коли випадала нагода, зустрічалася з подругою Іванкою. Тоді надвечір гуляли селом, на дискотеки не ходили, до річки спукалися, допізна гомоніли і мріями своїми ділилися. За хлопцями не заглядали, хоча охочих кавалерів – сільських парубків, було чимало.
– Я, коли закінчу училище, поїду з України, – мрійливо розповідала Іванка. – Може, в Італію, або в Іспанію. Знайду роботу, буду батькам допомагати.
– Дурненька, хто ж тебе там на чужині чекає, – зітхала Мирослава. – Ясний розум та працьовиті руки і на Батьківщині потрібні.
– А ти що плануєш робити після навчання?
– Ще точно не знаю. Якщо до того часу прискладаю грошей, то до університету вступатиму. Вища освіта в житті знадобиться…
А гроші Мирослава почала складати ще з 13 років. Не випрошувала їх у батьків, а заробляла чесно і старанно. А потім не витрачала наліво й направо, а ховала скарбничку, яку їй подарувала сестра.
Пам’ятає свій перший заробіток. Було це наприкінці весни. Дядько Петро, мамин брат, взяв її зі собою на ринок аж до обласного центру – молоду картоплю продавати. Дівчинка соромилася і дуже переживала – навколо стільки людей, гамірно, а дядько її саму залишив з величезними мішками та вагою. Проте не розгубилася. Торгівля йшла жваво, покупці не минали – щедро розраховувалися і дякували. До обіду Мирослава все продала. А потім і дядькові, який розмістився в іншому кінці ринку, допомагала торгувати. Додому повернулися пізно, задоволені, і коли дядько Петро на подвір’ї прощався з Мирославою, то поклав у маленьку долоньку три куп’юри – 10 гривень кожна. Це і були перші Мирославині гроші.
Відтоді дядько Петро щоразу брав дівчину зі собою: продавали на ринку з ранньої весни і до початку осені всяку всячину: ягоди, фрукти, овочі… Восени Мирослава на ринок не їздила – школу не прогулювала. А коли до училища вступила, то і навесні перестала. Але влітку – майже щовихідних. Подорослішавши, мужності набралася. З покупцями завжди привітна та балакуча, і припросити, і прихвалити товар вміє, і про життя-погоду поговорить. А вже як усміхнеться… Словом, містяни любили юну продавчиню і за декілька років у Мирослави були постійні покупці.
Товар, який продавала належав дядькові Петрові, але він завжди щедро розраховувася з племінницею, а одного разу, запропонував Мирославиній мамі, щоби та і свою городину продавала. Машина в нього велика – вантажна, все поміститься. А гроші – вони он-як потрібні: старша племінниця заміж виходить, племіник одружується, Мирослава школу закінчує…
Проте мати Мирослави не хотіла бути конкурентом рідному братові. Помізкувавши, вирішила, що донька може продавати щось таке, чого не продає Петро: сушені і свіжі гриби в сезон та консервовані овочі, фрукти, варення.
Усією сім’єю ходили до лісу, ще більше поля засівали-засаджували, щоб на продаж було… Робота кипіла від ранку до ночі. Гроші направду були потрібні – кожна копійка на рахунку.
Отак у Мирослави з’явився власний товар. Звісно, зароблені гроші віддавала батькам, але і свої кишенькові з’явилися.
Училище закінчила з відзнакою. Але на навчання в університеті не прискладала потрібної суми. Тому вирішила ще рік наполегливо попрацювати.
Сусідки Мирославиній матері казали:
– Що ж ти таку красуню все роботою навантажуєш, ніякого особистого життя в дівчини. А їй вже час про нареченого подумати.
На те, мати відповідала:
– На все Божа воля. І Мирослава самостійно вирішує, чим їй займатися – хоче працювати, от і працює. Ніхто нікого і ні до чого не змушує.
Торік, влітку, на Мирославиному прилавку з’явився новий товар – варення з черешень. Його з мамою робили вперше, рецепт бабуся розповіла. Не знали чи матиме попит чи ні, але вирішили ризикнути. Тим паче, черешня вродила щедро.
Ідея виявилася вдалою. Покупці серед усього різноманіття, яке було на столику Мирослави, охоче брали варення з черешень: хтось банку, хтось більше…
Особливо зацікавила новинка покупця-незнайомця.
– Це і є домашнє варення з черешень? – допитувався симпатичний чоловік. Симпатичний настільки, що Мирослава вперше зніяковоліла…
– Аякже. Власноручно консервувала… – зашарівшись, відповіла дівчина. І додала: – З мамою…
– Ну, якщо не обманюєте, то дайте п’ять банок. Це моє улюблене варення, його колись бабуся з села привозила. Смачнішого у світі не їв…
Загорнувши товар у папір та поклавши до пакету, Мирослава перераховувала решту. Чоловік спостерігав за нею, не зводячи очей. Дівчина це відчувала…
– А ви звідки?
Мирослава часто відповідала на це запитання:
– З Прикарпаття…
– Гарно, мабуть, жити у Прикарпатті…, – узявши решту, чоловік уже хотів іти, але озирнувшись додав: – І дівчата з Прикарпаття вродливі.
Того дня Мирослава не могла думати ні про що інше, як про симпатичного незнайомця. Він не покидав її думок і в наступні дні. Дівчина з нетерпінням чекала вихідних і, як ніколи, хотіла чимшвидше приїхати з дядьком на ринок.
Наступної суботи незнайомець на ринок прийшов з раннього-ранку. Відразу до Мирослави попрямував.
– Добридень, красуне! Прийшов подякувати. Ваше варення ще смачніше від того, яке привозила бабуся.
– Ви лестите, – тільки й спромоглася відповісти Мирослава.
– Ні, насправді дуже смачно. Може рецепт залишите.
– Все дуже просто, – затарахкотіла від хвилювання дівчина. – На кілограм черешень берете півтора кілограми цукру, дві склянки води, трішечки лимонної кислоти, ванільний цукор. З черешень видаляєте кісточки, миєте, заливаєте гарячим цукровим сиропом… І…
Вона затихла. Зрозуміла, що насправді, чоловік її не слухає, а лише замиловано дивиться на неї, стежить за руками, губами, жестами… Він навіть не одразу зрозумів, що вона мовчить… А коли отямився ні сіло ні впало видав:
– Можливо знайдете час на каву? Мене Русланом звуть…
– Але ж… – Ринок тільки-но відкрився. Мирослава ще нічого не продала і про каву не могло й бути мови. Тим паче, вона зовсім не знала цього чоловіка. Місто велике… Зітхнула: – Я не можу…
Руслан швидко зметикував, ніби прочитав думки дівчини:
– А я куплю у вас увесь товар і все варення, що залишилося. Тоді ви будете вільні. І не переживайте, кави можемо попити тут, на ринку, ось у тій кав’ярні…
Така пропозиція розвеселила дівчину. Звісно, весь товар вона не продала Русланові, це було б нахабно і корисливо з її боку, а от варення він все ж таки купив.
Попросила сусідку-продачиню приглянути за рештою товару і з легкою душею прийняла пропозицію сходити на каву. У такий кумедний спосіб Мирослава і познайомилася з своїм майбутнім чоловіком…
Після першої зустрічі Руслан щовихідних приходив до Мирослави на ринок. Іноді, коли дівчина швидко все продавала, вони гуляли містом, він водив її в музеї, галереї і кіно. А наприкінці літа чоловік приїхав у село, де жила Мирослава і попросив у батьків її руку і серце.
Восени Мирослава та Руслан побралися. Дівчина переїхала жити до чоловіка. У місті ж не сумувала, коли чоловік на роботі, хазяйнувала вдома і вчилася, готувалася до вступних іспитів. Цьогоріч таки вступила… На ринку більше не продавала… Правда у село ще з весни їздила, з чоловіком. Рідним допомагала. І врожай збирала. Черешні… Щоб на всю зиму для коханого чоловіка законсервувати.
А дядько Петро на ринок тепер їздить сам… Виросла племінниця…
