Потяг повільно відірвався від платформи, залишаючи за собою приємні спогади зустрічі. Кажуть, очікування солодше за саму зустріч. Можливо так і є. Скільки тієї зустрічі? Кілька днів у його обіймах, як мить. І знову стук коліс віддаляє нестримно, знову очі туманить сльоза. Що тепер?
Чергове очікування. Щоденні смайлики-усміхайлики, розмови до світанку, гаряче дихання в телефоні. Хіба може замінити це ніжність рук, солодкий стогін впереміш із пристрасним шепотінням, мороз по шкірі від цілунків? Як не вистачає міцного плеча, на якому любиш засинати! Як не вистачає погляду і мовчання! Аби лиш поруч…
Хто ж знав, що їх банальне Інтернет знайомство переросте у щось більше? Нічого випадкового у житті не буває. Напевно це щастя, що його ім’я й прізвище зіграло такий жарт – Аліна додала Ігоря у друзі замість знайомого сестри, якого бачила років із двадцять тому. А потім привітала із днем народження. Звичайні слова і побажання, які пишуть одне одному люди. А він відповів. Слово за слово. Думка за думку. Бажання за бажанням. Спорідненість душ відчувалася у кожному листі. Він чекав її появи в мережі щодня, як чогось світлого, і радів, мов дитина, коли бачив мерехтіння її серця на екрані. Вона посміхалася до монітору, читаючи його турботливі слова – як спалося чи снідала, чи обідала, чи не замерзла.
— Душа людська – це своєрідний орнамент, нерідко зламаний. Гармонійно спілкуватися можна з людиною, з якою орнамент схожий і лінії зламу співпадають… – Ігор, як кожен чоловік, хотів справити враження своїм розумом, обізнаністю, а сам відчував таке неймовірне тяжіння до цієї тендітної жіночки, очі якої манили своєю глибиною і налаштовували на відвертість.
— Відчувається в тобі стільки нерозтраченої ніжності…
— Щоб зрозуміти людину – треба більше спілкуватися.
— Одного за годину зрозумієш, а на іншого життя не вистачить…Коли бачиш очі людини, чуєш голос – це зовсім інше спілкування
— Очі – дзеркало душі, голос тембр істини. В тебе які очі? Зелені, сірі, карі? Чи різні, залежно від пори року?
— Cіро-зелені) Як у киці моєї))
— Я так і думав. Залежно від весни-осені. А ніс хитрий, як у лисички. Губи чуттєві, підборіддя вольове і в той же час піддатливе. Здаватися, це тактика?
— От бачиш…як ти мене легко розкусив… – Аліна надіслала червоні губки поцілунку-смайлика.
— Ти не повіриш, але я від тебе отримав більше віртуальних цьомчиків за кілька днів, чим реальних за кілька років… останні дні постійно думаю про тебе, хоч і ніколи не бачив і не зустрічав. Не знаю, чи тільки в розмовах, чи насправді ми по духу близькі люди?
— Побачив би – то думав би ще більше. Жартую) Ну чому ж не близькі?) Це якесь таке відчуття…його словами не передати. Ти ж чув мій голос… він також багато про що говорить. Буває іноді не сприйняття на рівні звуку…резонує якось не так, як того хоче наше вухо і усе! Немає в людини шансів)))
— А у мене є шанс…тобі сподобатися? Хочу напроситися до тебе в гості…
— Випереджаєш мене, як завжди, – Аліна на мить задумалася і тоненькі пальчики забігали по клавіатурі, – приїжджай…я чекаю!
Вона чекала його на зупинці біля свого дому. Сум’яття почуттів і морозний вітер обпікали ззовні й всередині. «Дивно усе це, – посміхалася сама до себе Аліна. – Який він у житті? Якою буде перший дотик їх очей, як він сприйме її?» Запитань було більше ніж відповідей.
Чекати довелося довго. Чуже місто водило його незнайомими вуличками, щоб помучити очікуванням серця. Вони таки зустрілися…і не розчарувалися один в одному. Було цікаво і хороше, ніби знали одне одного усе життя. Було легко і солодко, млосно і щемно, тих кілька днів пролетіли, мов сон.
На гамірному вокзалі він грів її маленьку руку й не знав, що сказати. Сльози душили, але ж не міг він розплакатися просто перед від’їздом. Не гоже чоловікові проявляти свою слабкість. Їхати не хотілося. Ці дні повернули його життя так круто, що навіть повірити важко було. Торкнувся прощаючись її вуст, поправив пасмо волоссячка, що неслухняно бавилося з вітром. І поїхав. Вона ще довго дивилася вслід автобусу, а в його душі назавжди зберігся цей образ маленької сонячної дівчинки. А за кілька хвилин голос у телефоні:
— Повертайся, я уже скучила!!!
Ігор закохався щиро. Він знав, що сотні кілометрів, які лежать між ними, не головне. В житті було багато проблем, яких він не мав право і бажання переносити у стосунки з Аліною. Хотілося минуле залишити в минулому. Аліна відчувала те ж саме. Життя сповнилося новим змістом, висіялися нові мрії й щастя прокидалося з кожним «привіт, я кохаю тебе».
Якось так складалося само собою, що на початку кожного місяця вони зустрічалися на кілька незабутніх днів-ночей. А у перервах між зустрічами снили і марили одне одним. Притиралися – сварилися і мирилися, розмовляли цілодобово і не спілкувалися по кілька днів. Присолоджували одне одному й ревнували нестямно, дошкуляли і плакали, писали і говорили одночасно одні й ті ж самі слова. Насолоджувалися тим,що вони є і не загадували вголос на майбутнє. Але кожен в душі тихенько плекав надію, що життя буде таким, як вони того хочуть. Адже обоє так довго йшли, так довго шукали одне одного у цьому величезному божевільному світі!!!
А потім раптово Аліни не стало. Ігор і не здогадувався, що його маленька дівчинка приховує від нього страшну хворобу. Мучився і картав себе, злився на неї, що не з’являється в мережі, не відповідає на дзвінки. Сердився, не знаходив виправдань її мовчанню. Ходив, мов у воду опущений. Як же так? Як же вона може з ним так, адже стала для нього, як повітря, необхідною? Снився її запах, її очі, слова признань і ніжні дотики. Не знаходив собі місця. На початку місяці зібрав валізу, вирішив поїхати, подивитися їй в очі, сказати усе, що накипіло за місяць її мовчання. Хай там, щоб не почути у відповідь. Хай буде, що буде! А потім у тій таки мережі прочитав повідомлення друзів під фото своєї коханої із чорною стрічкою…і світ перестав існувати…
Аж якось повідомлення знайшов непрочитане. По даті зрозумів, що написала його Аліна десь напередодні своєї смерті. Сльози заливали обличчя, не читав – ридав уголос. Але хіба ж можна повернути втрачене назавжди? А до пронизливих болючих слів її фото – маленької його дівчинки у вікні в очікуванні. Задумана і сумна. Погляд, ніби докір. Приклала долоньку до скла, мов хотіла передати йому крізь відстань своє тепло, усю любов і ніжність.
Невідомий номер розбудив екран його телефону. Дзвінок був від Аліниної мами.
— Ви Ігор, так? Вибачте, що турбую. Розбирала доньчині речі й знайшла її щоденник. Так і про вас дізналася. Думаю, Аліночка хотіла б, щоб цей записничок належав вам.
Ігор зібрав валізу, як завжди, коли мчав на зустріч зі своєю дівчинкою. Коли їхав на тих кілька щасливих днів, щоб мати можливість розчинитися в її обіймах і цілунках. Зчорнілі батьки прийняли його, мов рідного. Але гостювати довго Ігор не міг – хотілося вирватися на повітря й кудись бігти, тікати від того усвідомлення, що ЇЇ БІЛЬШЕ НЕМАЄ! В цьому домі усе нагадувало про це.
На прощання мама простягнула йому бузковий красивий блокнот – щоденник, в якому Аліна записувала свої думки, занотовувала своє життя.
— Вона дуже кохала вас, – зітхнула жінка, – дуже кохала…будьте щасливі, Ігорю, за себе і за неї…
…Час крокує безжально швидко. Забираючи у нас найдорожчих, не питає нашої згоди. Але залишає спогади – теплі й рясні, мов літній дощ. Вони накривають зненацька і надовго, потім відпускають тебе у звичні справи щоденні. Минув рік. На заощаджені гроші, які мріяв витратити на подорожі зі своєю дівчинкою, Ігор видав книгу. Таку болючу й світлу водночас. Про короткі зустрічі й розлуки, про кохання, про втрати й надії…в основі усього написаного була ВОНА, думки, які сипалися з її щоденника, наповнили кожне речення бузкового ніжного видання з назвою «Тепло твоїх долонь».