Вадим уже втретє переглядав у телефоні адресну книгу. Майже сто контактів – не так і мало, але, як виявилось, і не багато… Бо ніхто з тих, до кого телефонував упродовж останніх двох годин, так і не погодився посидіти з ним у кафе чи прогулятися зимовим містом…
– Ще одна, остання спроба, – пробурмотів Вадим, натискаючи кнопку виклику. – Остання надія – коллега з роботи Олег…
– Слухаю, – почув у слухавці.
– Олеже, здоровенькі були! Як минають вихідні? Ти не зайнятий? Бо маю чудову пропозицію – прогулятися містом, а потім посидіти в кафе за кухлем пива чи за склянкою глінтвейну…
– Хм… – Олег кашлянув. – Я б залюбки… Але ж, Вадиме, сьогодні Святвечір… Ми з дружиною пораємось у кухні, я от мак готую до куті. Може, після Різдва?
– Зрозуміло… – спокійно сказав Вадим, ніби й очікував на таку відповідь. – Гаразд, зустрінемося після свят. Веселого Різдва!
“Ми з дружиною… Я з дітьми… Святвечір… Різдво… Іншого разу… Всі ніби змовились, – сердився Вадим. – іще й чоловіки. А бояться хоч на крок відступити від спідниць своїх дружин. До вечері ще ого-го, можна не те що в кафе посидіти чи містом прогулятись, а й в іншу область з’їздити. Боягузи! Безвольні! Засіли в своїх “гніздечках”… Ніби й життя за межами тих їхніх сімейних “гнізд” не існує”.
Роздратований чоловік вийшов із дому. Повільно рушив ще людною вулицею, підбиваючи носками черевиків сніг, який таки випав уночі. Руки пощипував мороз, тому сховав їх у кишені. Куди брів і чому – й сам не знав: аби лише не сидіти вдома й не нидіти біля телевізора.
Вадим уже й не пам’ятав, коли востаннє святкував Різдво. Мабуть, іще в юності, коли їздив у село до батьків. Але їх уже давно не стало. І відтоді в чоловіка не було Різдва. Він продав будинок у селі, родичів, яких у чоловіка було чимало, не навідував, бо ніколи й ні з ким не хотів родичатися, а запрошення товаришів погостювати в них у Святвечір уперто відхиляв. Не хотів, щоб через нього хтось у чужих сім’ях почувався незручно.
Вадим не міг точно сказати, чому не хоче святкувати Різдва, не міг знайти причини, чому уникає передріздвяної метушні. Просто щороку ввечері шостого січня зачинявся у квартирі, замовляв піцу і майже до ранку сидів перед телевізором, переглядаючи нецікаві концерти чи зовсім несмішні кінокомедії.
Поринувши в роздуми, Вадим і незчувся, як опинився біля свого улюбленого кафе. Відчинив двері, зайшов, струсив сніг, що прилип до черевиків. У залі нікого не було, крім бармена та офіціантки Ліди. Привітався з ними й сів за столик біля вікна. Ліда підбігла, щоби записати замовлення. Коли Вадим сказав, що хоче кухоль пива і сухарики, скривилась і наважилася заперечити:
– Негоже святкового дня пити пиво й заїдати його сухариками. Я принесу тобі пампушки з вишневим варенням і горнятко кави з молоком.
Вадим здивовано поглянув на дівчину, а тоді байдуже кивнув:
– Неси пампушки з кавою…
– За годину ми зачиняємо кафе, – вела далі Ліда. – Сьогодні скорочений робочий день.
– Думаю, за годину я впораюся з ласощами…
Поки Вадим з апетитом наминав пампушки, Ліда мовчки спостерігала за ним. Дівчині стало шкода цього самотнього чоловіка. Порожній погляд, зсутулені плечі… Тому, коли забирала посуд, несподівано запитала:
– Тобі ж немає з ким святкувати Різдво?
– То й що? – Вадим не хотів розмовляти про це. – Ще одне свято… Декілька днів відпочинку…
Ліда похитала головою:
– Дарма ти так… Різдво – це велике свято, таїнство. Цього вечора обов’язково треба бути з близькими й рідними, в затишному сімейному колі…
– А якщо в мене немає сім’ї, немає рідних і близьких? – перебив її Вадим…
– Тоді запрошую тебе на Святу вечерю до себе…
Це було так неочікувано, що Вадим несподівано для себе погодився. Дочекався, поки зачинили кафе, і попрямував за Лідою до її помешкання.
Усю дорогу дівчина не вгавала: розповідала, що винаймає кімнату в Ольги Павлівни, що старенька ще вчора почала готуватися до Різдва і що, безсумнівно, дуже втішиться, коли побачить несподіваного гостя.
Так і було. Самотня жінка дуже зраділа, що цьогорічне Різдво вони з Лідою відсвяткують у товаристві чоловіка. Обидві жінки метушились у кухні і весело накривали на стіл, а Вадим ніяково сидів на дивані та вслухався у колядки, що лунали зі старого магнітофона. Коли ж на небі засяяла перша зоря і Ольга Павлівна запросила всіх до молитви, відчув себе юним, згадав, як колись святкував разом із батьками… Спіймав себе на думці, що йому надзвичайно затишно тут, разом із цими жінками. А ще визнав, що всі ці роки йому таки не вистачало святкової атмосфери, веселих колядок, різдвяних страв…
Фото Миколи Мацюка
Сіли вечеряти. Вадим спостерігав за Лідою. Яка ж вона вродлива, спритна, весела! І чому він раніше не помічав цього? Чому ніколи не говорив їй компліментів і навіть не завжди залишав чайові?! От дурень! А дівчина молодчина, не побоялася, запросила в гості, створила для нього справжню казку, подарувала подорож у дитинство і юність…
– Ти про щось замріявся? – запитала Ліда, коли Ольга Павлівна вийшла в кухню.
– Мабуть… Мрію й надалі щороку так святкувати Різдво…
– Бажання, які загадаєш Різдвяної ночі, обов’язково здійсняться, – радісно промовила дівчина, а тоді запропонувала вимкнути магнітофон і заколядувати…
Колядували довго, щиро, від душі… А потім приймали перших колядників – хлопчиків та дівчаток, які стукали у двері квартири…
§§§
Цьогорічне Різдво стало для Вадима переломним. Він переосмислив багато речей. Усвідомив, що не треба боятися змін у житті, що не варто так оберігати свою самотність, що є речі вагоміші, ніж свобода… А ще повернувся до себе колишнього – до людини, яка вірить в Бога і шанує таїнство Різдва…
§§§
Після свят один за одним телефонували друзі. Але тепер Вадим із неприхованою гордістю всім відповідав-повторював:
– Ні, сьогодні не зможу зустрітися. Ми з нареченою запланували романтичний вечір…
Аж тепер чоловік збагнув, чому всі його одружені товариші стільки часу проводять зі своїми сім’ями… Тепер він знає, що не існує такої дружби, яка була б сильнішою за любов до дружини, що не може бути кращого вечора, ніж той, який проведеш в обіймах коханої жінки, і що по-справжньому живеш у сімейному колі, а все інше – суєта суєт…
Якщо Вас зацікавила творчість Тетяни, запрошуємо придбати її першу книгу «Будь моїми очима».
