Перший сніг несміливо й приречено лягав на чорну землю. Густою сіткою накривав усе шар за шаром, і вже за кілька годин радісна дітвора вмивала одне одного й бавилася білими подушками чистого снігу. Горобці мерзлякувато висідали на підвіконня й голодно дзьобали холодну крупу, що сипалася з неба.
Кілька червоних яблук на вершечку старого дерева самотньо гойдалися, мов новорічні гірлянди. Легкий морозець підмалював їм злегка щоки. Зимі завжди вдається грати на контрастах. Забілює усе майстерно.
Ліда підняла голову, обперлася на лікті й заглянула у вікно. За останній місяць тільки й світу, що у цьому вікні. Маленька крихіточка, яку вона носила під серцем, потребувала маминого захисту. І мама мусила лікуватися, виконувати усі призначення лікарів, аби лише зберегти, аби лиш не втратити свою донечку!
Пригадалася їхня зима, перша зустріч з Анатолієм. Снігу тоді насипало чимало. Двірники не справлялися розчищати. Ліда бігла з роботи по вузенькій протоптаній стежинці слід у слід за перехожими. Довга-довга вервечка утворилася, петляла між будинками, через дитячий майданчик. Як хтось перший шлях проклав, так і усі решта за ним ішли, щоб не загубитися в снігових кучугурах. Стежинка була, що називається, біг з перешкодами — втоптана й слизька. Того і дивися, можна було впасти. На одному з поворотів Ліда таки не втрималася, посковзнулася і змахнувши високо руками зі звуком «і-і-і-і» готова уже була приземлитися на свою п’яту точку. Але за мить до падіння міцні чоловічі руки підхопили її й поставили на більш-менш рівне місце.
— І що б ви без мене робили, дівчино! — рятівник лише усміхнувся на її скромне «дякую». — Тепер от мушу довести вас до самого додому, бо хто ж ловитиме, як знову надумаєте впасти?
Ліда не відповіла, лише швидше задріботіла чобітками, бо народу на стежці побільшало. Відчувала його дихання позад себе, ніби дійсно вів назирці, щоб не спіткнулася знову.
— Ну ось, я і вдома, — Ліда нарешті вибралася із живого ланцюга вулиці, зупинилася і змогла роздивитися чоловіка.
На вигляд років сорок, спортивної статури, середнього зросту, такий весь солодкий-солодкий, стовідсотковий ловелас. Так описала його сама собі.
— Анатолій, — простягнув руку для знайомства і додав відразу. — Якщо не поспішаєте, можемо кави випити, зігрітися.
— Поспішаю. Правда, поспішаю, — дівчина знітилася, бо, по-перше, не любила таких знайомств на вулиці, а, по-друге…сподобався їй цей Анатолій. — Іншим разом. Гарного вечора!
— А звати ж вас як? — уже закриваючи двері під’їзду, почула.
Обернулася, послала легкий поцілунок рукою і, мов школярка, пропищала.
— Ліда… — а сама подумала, що до завтра він і обличчя її не згадає , не те, що імені. Але була не права.
…Малятко в животі завертілося незадоволено. Довелося знову лягти. Ліда ніжно погладила кругленький кавунчик і подумки заспокоювала свою дівчинку. Лікарі кажуть, ще хоч би місяць доносити. Ліда просить Господа день і ніч про це. З її серцем взагалі забороняли народжувати. Але її хіба перепреш?
Вона дуже мріяла народити дитя. Завжди! І особливо гостро відчувала це поруч з Анатолієм. Хотіла, щоб донечка була неодмінно схожа на нього! І щоб була щасливою, і щоб обіймала своїми маленькими рученятами Ліду! Аж сльози виступили на очах від цієї думки. Удвох вони сильні! Усе має бути якнайкраще у них! І то брехня, що вони не потрібні своєму татові! Просто …просто він заплутався дуже.
Анатолій не приховував від Ліди, що одружений. Їхні стосунки закрутилися за кілька днів так, що дівчина й уявити не могла. Закохалася так, як ніколи в житті. І дивно, але не було ніяких ні ревнощів, ні образ, ні бажання забрати його із сім’ї. Зустрічалися раз у три дні, коли чоловікові дозволяв графік роботи. Нічого не запитувала про те його інше життя. Але відчувала, що Анатолій прикипів до неї усім серцем. З ним було легко й цікаво. Мов дітлахи, могли сміятися півночі, жартувати, розповідати одне одному якісь історії з дитинства. А могли плакати обоє в обіймах, згадуючи сумні й трагічні моменти життя. Здавалося, ставали єдиним цілим, і не існувало нічого й нікого в усьому світі, крім їхнього кохання.
Так тривало доки Ліда не зрозуміла, що вагітна. Як зараз пам’ятає, як з радістю зашепотіла Толі, яка вона щаслива, як йому вдячна. З реакції чоловіка зрозуміла, що радісну новину він не розділяє з нею. За кілька хвилин мовчання була вбивча відповідь:
— Я дам тобі гроші на аборт. Вирішуй це все швидше. Мені ці проблеми ні до чого…
Нічого не сказала. Тільки проплакала ніч. Вона уже твердо знала, що залишить дитя. А от з Анатолієм вирішила розлучитися. Потрібно було поставити крапку у цих стосунках. Вона в жодному разі не хоче його обтяжувати. У нього своє життя. А у неї тепер є малесеньке зернятко, малесенька намистиночка-Христиночка! Ліда знала із самого початку, що буде донечка. Анатолію сказала, що сама вирішить усі свої проблеми, але його більше бачити не хоче. Закрила за ним двері, ніби закрила сонце від себе.
Вагітність не була тим щастям, яке очікувала. Ліда практично не виходила з лікарні. Радість очікування захмарювалася загрозами викидня, постійними ускладненнями здоров’я, а ще суцільною самотністю. Анатолій забув про її існування. Ні дзвінка, ні повідомлення, ні…а вона думала про нього, часто снила, як вони разом купають народжену красунечку, як він їх обіймає. Снилися його очі…його цілунки. А забути, викреслити з серця назовсім не вистачало сили…
Лікарняна палата перетворилася на рідний дім. Але то не біда! Головне, щоб дитятко народилося здорове! «Правда ж, доню? Двадцять вісім тижнів трималися, що тут залишилося!» — жінка потихеньку, підтримуючи живіт, вийшла в коридор. Саме в цей час з пологового відділення навпроти виписували щасливих матусь із новонародженими. Повітряну кульки, друзі й родичі, святкові авто й схвильовані татусі з величезними букетами квітів. Приємно було спостерігати. Ліда щиро раділа за них. І не помітила, як поруч медсестричка зупинилася.
— Сьогодні п’ятнадцять на виписку, — відрапортувала, — вісім дівчаток і сім хлопців! Ти не переживай! Може не варто дивитися тобі на це все? Га?
— Та чому ж? — Ліда з гіркотою посміхнулася. — Хоч за когось порадію…
І раптом побачила свого Анатолія. Аж подих перехопило! Ні, вона не обізналася. Він вийшов з дверей навпроти з великим рожевим конвертом у розкішних рюшах і бантах. Дякував на усі боки медсестрам, заглядав на малесеньке личко дитяти й поспішав разом із дружиною до авто. Його дружина з оберемком квітів сіла на заднє сидіння й взяла з рук чоловіка дитя. Той поцілував її ніжно. Сів за кермо й за кілька хвилин автівка зникла за рогом будинку.
У Ліди аж в очах потемніло. Заболіло так…Відчула, як гаряча рідина потекла по ногах, і одночасно різкий біль скрутив її удвоє. Медсестра сплеснула в долоні й на увесь голос здійняла тривогу. За кілька хвилин каталка затарабанила довгим коридором до операційної.
Перше, що хотіла знати, тільки прокинулася від наркозу, що з її дівчинкою.
— Не хвилюйся, Лідо! — старенька акушерка погладила її по голові. — Дівчинка хоч і кволенька, але горласта! Зараз у кювезі. Трішки оклигаєш, то підеш, глянеш на свою красуню.
Свідомість провалилася в глибокий сон, у якому змішалося вигадане й побачене, бажане й реальне.
За тиждень Ліда вперше приклала до грудей свою крихітку. Справжню принцесу! Як і замовляли, мов дві краплі, схожу на свого батька. Ліда слухала, як Христинка своїм рожевим ротиком-бантиком смачно цмакає, аж піт на носику виступив! Перед очима стояв Анатолій зі своєю новонародженою донькою. «Він навіть ніколи й не дізнається, що у мене є частинка його серця з такими ж красивими очима, з такими ж ямочками на щічках!» Жінка притисла своє пискля до грудей і заплакала від безсилля. Що вона могла вдіяти?
З пологового її забирали батьки. Усю вагітність батько не розмовляв з нею, а мама потай бігала, передачі носила, улюблені страви готувала, плакала й просила Бога, щоб беріг її дівчаток. Але лід в душі батька розтанув, коли Ліда подзвонила і привітала його з тим, що став дідом. Чула, як батько плакав, голосно сьорбаючи носом, а за хвилину гукав уже маму і гордо сповіщав новину.
Батько вдячно обміняв свою онучку у медсестри на квіти. Обцілували Ліду, не стримуючи сліз. Яскрава сонце сліпило відбиваючись тисячами промінців у кришталі снігових заметів. Ліда на повні груди вдихнула морозне повітря, аж зажмурилася.
— Сідай, сідай, доню, швидше в машину, щоб не застудилася! — мама, як завжди схвильовано, закривала на грудях доньки легеньку шубку.
— Сідайте вже їдемо! — батько бережно передав маля доньці й несміливо запитав. — То як запишемо нашу крихітку?
— Христина Михайлівна Яворська, тату. Якщо не заперечуєш…
Михайло Григорович витер рукавом скупу сльозу.
— Все буде добре, доню! Не журися, виховаємо, виростимо! Яворські вони усі такі, бідові, але щасливі! Щасливі, доню!
Ліда притулилася до свого маленького сонечка, бо більшого щастя в житті вона й не хотіла.
А за вікном пускався лапатий сніг. Зима таки уміє усе вибудувати на контрастах. Забілувати, мов забинтувати, щоб зажило, відболіло, й пішло за водою, розтало, як сніг…
