білим цвітом фата
ніжно із черешень,
мов зім’ята цнота,
зойк і подих лишень.
набубнявіли дні,
засоромились мов,
визріває на дні
їх гріховна любов.
оп’яняють вуста
спілим смаком вогню
і бажань нагота
коле чорну стерню
непоголених щік,
зашкарублих розлук,
черешневий їх вік –
щастя втомлений стук.
повна пазуха слів,
погляд повен жалю.
час між нас перезрів
і закляк десь на лю …
занадто далеко
ведуть поцілунки
пелюстки до ніг
ти випив минуле
і зболеним трунком
воскреснути зміг
відкинула сором
метеликом дотик
заснув на плечі
у кров наші душі
розіп’яті ноти
кричи не кричи
наляканим птахом
на діл впала сукня
мольба глибини
щоб тільки відчути
зацукреність суті
і черствість вини
лиш очі сосочків
що стежать безжально
й закінчився дощ
а літери впадуть
з дахів віртуально
в задимленість площ
кожна квітка
уже цілий подвиг
не зігнутись від вітру
не скинути цвіт
кожна жінка
чого вартий подих
сльозу скупу витре
і знову в політ
безнадії немає
звання ні до чого
сила духу і воля
надія та честь
це єдине тримає
й дорога до Бога
і гойдається доля
в ніжних рук перехресть