Сергій не був особливим хлопцем, але своїм спокійним характером, старанним ставленням до праці й навчання, відрізнявся від дітей, з якими ріс і виховувся в інтернаті. Він ніколи не прохав керівників закладу розшукати рідних батьків; у душі сподівався, що можливо, колись вони таки знайдуться, або ж хтось один із них, наприклад, тато, який востаннє відвідав його і інтернаті ще дев’ять років тому.
Хлопчик добре пам’ятав той день. Іграшкового ведмедика, шоколадні цукерки та розмову, під час якої тільки просив забрати його з собою. Але тато або відмовчувався, або посилався на зайнятість, обіцяючи виконати прохання сина згодом. Та час минав, але ні батька, ні тих, хто міг би хоча б поцікавитися ним, не було. Чомусь ніхто не звертав на нього свої уваги. І знову залишався хлопчина наодинці зі своїми думками, мріями…
А може?
Це запитання він задавав собі часто, протежодного разу не знаходив на нього відповіді. Інколи в собі ображався на молодших і старших за себе, хто сміявся з нього; стримуючись, поспішав у місця, де б ніхто не бачив, як плаче. У свої чотирнадцять йому було соромно зізнатися про це вихователям, директоророві, які, коли був іще меншим, постійно втішали його. Однак з роками починав розуміти: якими солодкими не були їхні слова, міцні обійми, ніколи не замінять справжніх батьків. Але де ж їх знайти?
– Я знаю де? – загадково усміхнувшись, одного жовтневого дня прошепотіла на вухо бабуся Марфа – прибиральниця закладу. – Зачекай трішки, і все тобі розповім.
Жінка не була схожою на чарівницю з фільму про Попелюшку, та від вечора, як її слова запали в душу, хлопчина, готовий був вірити кожному її слову. Вона щодня приходила світанку. У спальних кімнатах і кабінетах іще не горіло світло, а Марфа вже працювала на подвір’ї, біля квітів, в саду; мила коридори, вікна; витирала скрізь пил. А коли інтернат нюповнював веселий гамір, усе вже довкола сяяло, наче у справжньому казковому королівстві. Про себе нікому, ніколи нічого не розповідала. Та про те, що бабуся багато знає, Сергійко не сумнівався, але самого найбільше цікавила новина про батьків.
– То коли ви, бабусю Марфо розповісте мені? – поцікавився якось.
– Зачекай іще трохи, – попрохала. – У терпінні шлях до перемога.
– Перемога? – здивувався хлопець. – До чого тут перемога? Я ж прошу вас розповісти про моїх рідних батьків. Ви ж знаєте, де вони?
Марфа нічого не відповіла. Тільки провівши своєю шершавою долонею по його голові, мовила:
– Знаю і Того, Хто допоможе тобі в їх пошуку. Бо Він знає більше за мене, може все.
– То ви не знаєте, де мої мама з татком?
Сергій розгубився, відчув, як десь усередині його єства, сколихнулись образа і розчарування водночас; готовий був наговорити їй казна-що. Та стримався. Дивлячись на неї, кисло сміхнувся й поспішив до спальної кімнати.
За вікном день подався на спадень. У чорно-білій суміші кольорів навіть сонячні проміння стали невеселими. Хлопець не помітив, як на його обличчі з’явилися мокрі доріжки від сліз. Усмішки дітей – неприязні, до болю пекучі, довго снували над ним. Навіть коли заплющував очі, вони все одно проникали у свідомість, збидкувалися, називали його плакунцем. Скільки хвилин тривало це видиво, не рахував, та коли перед ним нізвідки виринув якийсь чоловік, більше не хотів заплющувати їх.
Вони дивилися один на одного, а довкола пролягало житнє поле, зверху – небо з чистою блакиттю, під яким літав жайвір. Дзвінка пісня птаха линула над землею лише для них. Це хлопчина відчував душею; не плакав, його думки не заважали битися серцю в рівному ритмі щастя, що вже нікуди і ніколи не піде, не відмовиться від нього; ніхто не збидкуватиметься з нього. А все тому, що він повернувся. Він – його батько.
То був один із найкращих снів, який не хотілося забувати, а згадувати, гортати, немов світлини альбому.
– Сьогодні мені наснився тато, – прошепотів бабусі Марфі, вибравши на світанку хвилину, коли вона мила підлогу в коридорі. – Здається, подібний на того який приходив до мене, коли мені було п’ять років. Щоправда, я трішки забув його, але…
Піднявши голову, Марфа подивилася на нього, усміхнулася.
– Мрії спрпавджуються на Різдво. Ти сам переконаєшся в цьому.
– Можливо, але він мені не сказав, що є татом. Я відчув це серцем.
Хлопчина побоявся, що бабуся Марфа може не зрозуміти його. Озирнувшись і, не побачивши нікого, нахилився майже над її вухом й прошепотів.
– Його руки не були холодними, як у чужої людини, а гарячими. Прибиральниця щось зашепотіла, відклала убік швабру, витерла руки об фартух і сіла на стілець.
– Мабуть, уже прийшов час розповісти тобі те, про що давно хотіла, – заговорила, не зводячи свого зосередженого погляду зі Сергія.
– Що розповісти? Про мого батька? Ви знаєте, де він? Знаєте його? Я так давно на нього чекаю. Прошу вас, не мовчіть!
Його вуста затремтіли. Від нетерпіння, Сергій аж став на коліна. Захлинаючись у проханні, схопив руки Марфи й почав цілувати їх. Думка про батька стала найбажанішою з-поміж усіх думок, які до цього часу навідувались у його свідомість.
«Швидше, швидше», – тріпотіло серце. «Кажіть, кажіть», – схлипували вуста.
– Тільки не тут, – обійнявши своїми долонями голову Сергія, озирнувшись сама, тихо сповістила бабуся. – Прийдеш до мене завтра додому. Я живу неподалік інтернату. – Хлопчина погоджено закивав головою. –Я попрошу нашу Ірину Миколаївну – директора, відпустити тебе. Вона погодиться. А працюю сьогодні я останній день.
– Як останній? – розгубився Сергій. – Не можу більше, – пояснила Марфа. – Здоров’я підводить, та й літа не молоді.
Піднявшись на ноги, хлопчина не відразу хотів відпускати її руки. Йому здалося, що тільки-но це зробить, вона зникне, слова розвіються, і він уже ніколи не побачить, не почує бабусі Марфи Але жінка сиділана стільці.
Того дня більше не розмовляли. А вже наступного, відразу після сніданку, Ірина Миколаївна сама підійшла до нього й дозволила сходити до Марфи. Вона розповіла про її будинок, про дві берізки біля хвіртки.
– Тільки будь обережний, – попередила наостанок. Але чому? – не сказала.
Бути обережний Сергій намагався, поки йшов до бабусі Марфи, та коли відшукав її оселю в кінці вулиці, з двома берізками біля хвіртки, страх розсіявся.
«І що тут страшного?» – подумав.
Жінка саме згрібала на кучу опале листя. Помітивши його, кинула на землю граблі й мовби на крилах, поспішила назустріч.
– Господь почув мої молитви. Усе-таки Ірина відпустила, не побоялася.
Сергій не отямився, як опинився в обіймах. Від чергової порції ніжності, якою огорнула Марфа, йому здалося, що наче щось туге застряло в горлі. Тільки коли відпустила, зумів проковтнути той згусток.
– А чого слід було боятися? – поцікавився. Та старенька загадково всміхнувшись, взяла його за руку і повела до хати.
Гіркоту життя Марфи не важко було помітити, але жінка не плакала, поки частувала Сергія чаєм із трав і домашніми, ще теплими пирогами з сиром. У маленькій кімнатці з двома вікнами, пічкою посередині, металевим ліжком, столом, трьома стільцями, рукомийником і кухонною шафою було значно затишніше, ніж у великих кімнатах інтернату. В її кімнаті не було нічого зайвого, жодних картин окрім великої картини із зображенням Святої Трійці.
– Це – Бог? – не зводячи свого погляду з неї, запитав Сергій.
– Бог. І про Нього хотіла розповісти, – втішилася. Та поглянувши на хлопчину, враз принишкла, прибравши радість зі свого обличчя.
– А тато? Ви ж казали…
Не допивши чай, Сергій відставив у бік горнятко. Відповідь бабусі виявилася не тією, по яку поспішав.
– Так, – погодилася Марфа, – пам’ятаю, що казала. Не казала тільки про Нього. – Вона подивилася на зображення Всевишнього, Який сидів на Своєму престолі й уважно дивився на земну кулю. Поруч стояв Його Син, а над обома, завмер у польоті білий голуб – Святий Дух. – Бо для багатьох Він не існує, – почалала повчати, – лише в час біди і тривоги. Але Бог є, був і завжди буде. Минуть роки, сторіччя – Він залишиться. У Нього немає ні початку, ні кінця. Він – живий, вічний. Його сутність нелегко зрозуміти простій людині, як і те, що ми є Його ж творінням, а значить – дітьми. Бог невидимий, але всюди присутній, а отже, перебуває скрізь і водночас. Його ще називають Духом. Він знає думки нашого серця, любить кожного й готовий допомогти всім.
– То Він є нашим… небесним Батьком?
– Правильно, і може знайти твоїх батьків. Усе, що неможливе людині, можливе Йому. Потрібно тільки попросити. Він почує і коли виявить потрібним твоє прохання, допоможе.
За хвилю жінка повела далі. Сергій не стомлювався слухати її, навіть коли допомагав порядкувати біля хати: складати дрова, згортати листя, зрізати сухе гілля з дерев. Усі дні осінніх канікул, хлопчина проводив у неї. В інтернаті перестав усамітнюватися, а коли хтось ображав його, підходив до того, клав свою руку йому на плече й дивлячись у вічі, промовляв: «Найкраще задоволення від життя – любити інших. А «ліпше добре ім’я за багатство велике, і ліпша милість за срібло та золото»[1]. Під час їхнього останнього обіду бабуся Марфа ще раз поцікавилася в Сергія його мрією. Хлопець, дивлячись на неї, вимовив єдине слово: «Батьки!»
– Але ти постійно говориш, що ти сирота? – хотіла випробувати його своїм сумнівом. – А все-таки хочеш зустрітися з ними?
– Дуже, бабусю! – після недовгої паузи мовчання додав: – І вірю: це станеться.
– Це добре, – усміхнулася. – Я молитимуся за твою мрію. Упевнена: на Різдво вона здійсниться.
Сергій відчув, як на очі зринули сльози. За сім чудових останніх днів канікул, не заплакав ні разу. І ось…
– На Різдво? – перепитав.
– Мрії справджуються на Різдво, – підтвердила й знову усміхнулася.
«Ні. Вона все-таки – чарівниця», – подумав.
До Різдва залишалося менш аніж місяць. Ці дні чомусь виявилися найдовшими в житті Сергія. У довгому чеканні в нього зникло бажання навчатися; він почав забувати все, що пояснювали на уроках учителі. Але ніколи не забував уроки мудрої бабусі – пам’ятав їх найкраще. Наприкінці листопада, коли до інтернату завітала художниця Тетяна, разом з іншими вихованцями, мовби ожив. Молода жінка радо навчала дітей малювати, розповідала про художників, а також обирала краєвиди для своїх картин. Хто не розумів, красу яку можна бачити на тлі холодного неба, білого снігу, кучерявих кілець з коминів будинків і чорного гілля дерев, – сміявся з неї. Та коли бачили готові картини художниці, не стримувалися, щоб зізнатися їй у своїх сумнівах. Жінка не ображалася, натомість кожному пропонувала стати її учнем.
Упродовж трьох тижнів перебування Тетяни в закладі, Сергій не залишав її ні на хвилину – став найкращим другом. Перед своїм поверненням додому, вона написала два його великі портрети: один – для себе, а інший – для нього. Дивлячись на свій, хлопець постійно згадував художницю, лагідно називав її: «Моя Татянка». Йому дуже хотілося, щоби та людина, яка погодиться стати його мамою, була такою ж лагідною, щирою, приємною і схожою на неї. Цією думкою вирішив поділитися з Марфою, в якої давно не був. А заодно – показати свій портрет.
– Немає більше Марфи, – спохмурнівши, пробурмотіла Ірина Миколаївна, коли попрохав у неї дозволу відвідати колишню прибиральницю. Не зрозумівши відповіді, Сергій залишився стояти біля столу, за яким сиділа й щось писала директорка. Її погляд був зосереджений на рядках, що акуратно виводила на папері чорнильною ручкою. Коли вона підняла голову, він мало не злякався.
– Померла, похоронили її, пішла до свого Бога й не повернеться. Зрозумів? – сердито пояснила. – Йди. Не заважай, – помахом руки показала на двері.
Сергій не чекав на повторне прохання. Стримуючи в собі сльози, а також образу, поспішив до виходу.
– Зачекай, – зупинила Ірина Миколаївна, коли торкнувся ручки дверей. – Тобі вона щось говорила про Нього – про Бога, в Якого вірила? – запитала, суворим поглядом змірявши його з голови до ніг.
– Ми щодня розмовляли про Нього, – відповів Сергій.
– Але ж Його немає. Ти знаєш: Гагарін не бачив Бога ніде у космосі. Він – вигадка таких, як була Марфа. Розумієш?
– Немає? – здивувався хлопчина. – Тоді, може, підсмажите: де саме Його немає? Він є всюди, – скрізь, навіть у цій кімнаті. Він здійснить мою мрію – знайти рідних батьків. І вони знайдуться на Різдво! – вигукнув, і майже вискочив із кабінету, залишивши двері прочиненими.
Повернувшись у спальну кімнату, не соромлячись друзів, дав волю сльозам. А вночі згадував добру бабусю Марфу, без якої так і не дізнався би про Бога, не навчився би слухати Його голосу, любити, вірити Йому та довірятися.
З Іриною Миколаївною зустрівся лише за два дні до великого свята. Помітив в коридорі закладу, вона зупинила його, витягла з кишені конверт.
– Від Тетяни, – мовила й, щоб не дивитися в очі, віддала в руки і поспішила далі.
Художниця, вітаючи хлопчину зі святом, писала, що нібито знайшла людину, яка є його близькою ріднею. Не писала ні про стать, ні про вік, лише вказувала дату приїзду: «Різдво».
– Мрії справджуються на Різдво, – повторив у собі Сергій, притиснувши конверт із листом до грудей. – Усе-таки моя мрія здійсниться.
§§§
І ось нарешті настав довгоочікуваний день. Ледь за вікном почало світати, Сергій по-святковому вдягнувшись, вже сидів у кімнаті для гостей, поглядаючи у вікно, за яким білою стрічкою звивалася засніжена дорога до інтернату. Та ні вранці, ані в полудень обіцяна Тетяною рідня чомусь не з’являлась. Діти вже почали насміхатися з нього, але хлопчина продовжував сидіти непорушно.
– Приїдуть. Якщо обіцяли – приїдуть.
Лише під вечір коридором закладу пронеслося чиєсь радісне: «Приїхали!».
Сергій не повірив хлопцям, коли вони, взявши його за руки, потягли у кімнату, в якій на дивані сидів і розмовляв з Іриною Миколаївною чоловік. Хлопчині здалося, що він втратив здатність розмовляти, дивлячись на нього, як дві краплі води схожого на себе двійника, але старшого і вищого зростом. Пригадавши татуся під час їхньої останньої зустрічі, сон, у якому бачив чоловіка подібного на цього, Сергій зрозумів: ним є батько. Хлопчина відчував лише стукіт свого серця, яке наче промовляло: «Батько! Батько! Батько!». Відчувши незвичну тишу в кімнаті, чоловікповернувся, подивився на Сергія. Помовчав. Але не мовчало його серце. Як і Сергієве, воно голосно відповідало: «Син! Син! Син!»
Піднявшись із дивана, він підійшов до нього. А потім витягнув з кишені декілька світлин і простягнув хлопчині:
– Поглянь на них, – промовив стиха.
Ніякого дива не було, – з них на нього дивилися майже одне і теж обличчя зі світло-русявим волоссям і веселою усмішкою на вустах, очі кольору неба. Здавалося, то був він сам, але насправді – батько. На одній із них, усміхаючись,біля портрета Сергія, стояли Тетяна і…
«Батько?!» – подумав у собі
– Батько! – проговорив уголос.
– Так. Я – твій батько, підхопив сина на руки. – Якби не вона, – показавши пальцем на художницю, – я б досі не знайшов тебе. Мій син, мій Сергійко.
Слухаючи татуся, Сергійко не міг одразу зрозуміти всі перипетії, що розлучили їх, але несподівано йому всміхнулося. Він вірив: відтепер батьківська рука його ніколи не відпустить. Адже він – його син.
[1]Пр.22,1