На перетені Ниток Долі, Бог ставить завше Чашу. Називають ту Чашу по різному – Чаша Долі, Чаша Життя, Чаша Терпіння… В кожного Вона своя, в кожного особлива…
Комусь дістається велика, комусь маленька, комусь кришталева, комусь мідна, а комусь і дерев’яна…
Чому отримуємо ту чи іншу Чашу – ніхто того не знає… Знає тільки Він…
Наповнюється Чашу, усім чим тільки гаразд: емоціями, вчинками, розмовами, мріями…
Хтось п’є з тієї чаші сам, інші разом, хтось тільки наповнює, зрідка відпиваючи з Неї…
Є і ті що плюють…
Стоїть Чаша тримаючи собою нитки Долі… Чим більше наповнена тим міцніше тримає…
Інколи кришталь, мідь, дерево не витримують наповнення…
Яка та остання краплина? Що руйнує Чашу? Невідомо…
Одні чаші так і стоять. З тріщин капають краплини, стікаючу до долу. Їх продовжують наповнюють нічого не розуміючи, а вони течуть собі. Течуть… Десь вище, десь коло самого дна тече. Стікають на нитки Долі всім тим чим наповнені. Нитки потроху починають гнивати від постійної течії… Так триває дуже довго, може навіть усе життя…
Інші ж Чаші лопаються, вибухають! Вибухом розкидає друзки Чаши, так що аж Нитки надриваються, рвуться, заплутуються… Зачіпає вибухом багато ниток, боляче зачіпає… Зачіпає навіть ті Нитки що не під Чашою а поруч…
Та людська суть така що збирають, друзки, ліплять до купи ту Чашу. Збирають уламки, ріжуть руки, душі, Нитки… Ліплять до купи. Ліплять як вміють – поспіхом, швидко…
Ліплять обіцянками, страхами, брехнею… Всім чим тільки можуть…
Ліплять…
Стоїть Чаша… Тримає Нитки… Якісь шматки відвалюються, якісь не підходять (може то від іншої чаши?)… Та стоїть Чаша… Тече… Латають… Обережно або і не дуже, наповнюють Її… Знову і знову… Хтось втомлюється наповнювати, тоді стоїть суха і тримає тільки вагою того що зліплено…
Господь ж відкладає в бік Нову Чашу, дивлячись на те все… Посміхається… Весь час світу в нього… Він зачекає…
