Мрячив теплий дощ, прибиваючи до асфальту дрібні частки пилу. Сьогодні мені випав дещо незвичний робочий день, ще увечері зателефонувала співробітниця та, повідомив, що захворіла, попросила взяти інтерв’ю у симпатичного чоловіка. Хто він, колега не пояснила, бажаючи зберегти інтригу, але я добре знала: вона завжди обирає для своїх статей найскандальніші теми. Відмовити не могла, бо та багато разів виручала мене на роботі, настав час відплатити тим самим. Зустріч було заплановано на десяту ранку в кафе в центрі міста. Я вирішила прибути в зазначене місце завчасно, аби мати можливість підготуватися та записати кілька стандартних питань. Співробітниця попередила, що чоловік мене впізнає за описом, який вона спромоглася скласти.
Замовивши каву, я зробила в нотатнику кілька позначок й очікувала таємничого чоловіка, не зводячи з вхідних дверей напруженого погляду. За п’ять хвилин через них увійшло кілька пар молодих людей, які, мабуть, знехтували навчанням, та жінка середніх років із яскравим макіяжем, що одразу кидався в очі, а чоловіка все не було. Я знервовано позирала на годинник, стрілки якого минули цифру десять, достеменно знаючи: час – гроші, але, напевно, людина, яку очікувала, нікуди не квапилась. Щойно відірвала погляд від циферблату, двері кафетерію відчинились, всередину ввійшов вишукано одягнутий чоловік. Уважно оглянув приміщення, зупинивши на мені блукаючий погляд і з посмішкою на обличчі рішуче попрямував до столика. На вигляд, йому було не більше сорока років. За звичкою, я з надзвичайною швидкість почала подумки приміряти до нього різні образи: бізнесмен, лікар, банкір, а може, звичайний науковець.
– Добридень! Ви Олеся? – запитав він, дещо зніяковівши.
– Авжеж, а ви та людина, у якої заплановано на десяту інтерв’ю? – уточнила я, навмисне зробивши акцент на тому, що він запізнився.
– Ймовірно, той самий, – посміхнувся мужчина, сідаючи за стіл. – Вам щось замовити?
– Ні, однієї філіжанки цілком достатньо, – відповіла дивлячись на горнятко кави, що вже вистигла.
– Тоді, до справи?
– Звичайно, у мене є кілька питань, але давайте розпочнемо з вашого імені, – сказала я, з готовністю узявши до рук кулькову ручку.
– Пропоную відкласти ваше знаряддя праці в бік, щоб не перетворювати бесіду на питання-відповідь. Краще я сам поступово розкажу мою історію, а якщо захочете щось уточнити, залюбки задовільню вашу журналістську цікавість, – повідомив чоловік, обвівши мене питальним поглядом.
– Гаразд, – погодилась я, закривши блокнот, але натомість дістала з сумки диктофон, демонстративно поклавши його на стіл. – Ви не проти?
– В жодному разі.
Я натиснула на кнопку запису.
– Давайте назвемо мене ім’ям Геннадій, – запропонував чоловік.
– Тобто, ви не назвете своє справжнє ім’я? – здивувалась я, не очікуючи такого розвитку подій.
– Не хотілося б…
– Тоді, нехай буде Геннадій. То чим ви займаєтеся? Якщо відверто, то заміна кореспондента відбулася спонтанно, і я не маю уявлення про що йтиметься, й у яку рубрику піде стаття.
– Не все одразу. Напевно, розпочну свою розповідь з дитинства. Воно не було безтурботним, але й нещасним його назвати не можу. Матері було нелегко виховувати мене самій, але вона знайшла вихід з положення. Коли я мав кілька місяців від народження, їй доводилось подовгу голодувати, молока не було, тому я також жив впроголодь, допомоги, яку виплачувала держава навіть на хліб не вистачало. Якось мати, мало не втрачаючи свідомість, вийшла з порожнім пакетом з продуктового магазину, біля якого стояла нещасна бабця, що просила на шматок хліба, вона то й запропонувала мамі вихід зі злиднів. Бабуся ходила під магазин, мов на роботу, але й мала вихідні. От щоб місце не простоювало, бо за нього сплачено місцевим спостерігачам за порядком, бабця прилаштувала на нього матір. Навчила, як правильно просити грошей, і вона зі мною на руках, повісивши на шию шматок картону з написом: «Допоможіть на операцію синочку!», просила милостиню. У них з бабусею, навіть було узгоджено графік роботи: через день, так у кожної з’явився час зайнятись хатніми справами.
Коли бабця померла, матір викупила її місце та заробляла сама, вигадуючи все нові хитрощі, хоча з часом все одно довелося періодично змінювати місце збору пожертвувань. Більшість дітей, подорослішав, йдуть батьківськими слідами, комусь прищеплюють любов до медицини, і він стає лікарем, а когось вчать управляти, аби потім керувати татовою компанією, а мене з перших днів навчали жебракувати. Я зростав, непогано харчувався, мешкав у пристойних умовах. Швидко набрав вагу й на щоках з’явився здоровий рум’янець. Мама постійно повторювала, що я надто багато їм, але не тому що їй було шкода, а через те, що у зв’язу з моїм досить гарним виглядом, нам менше подавали. Одного дня вона вирішила – нам варто розділитися: сама пішла до підземного переходу, а мене, як сироту, відправила на вокзал, тинятися електричками. Звичайно, там також свої правила та графік, але мамі вдалося домовитись. У перші кілька днів я майже нічого не заробив, відчуваючи свою безпорадність. Потрібно було терміново знайти спосіб розчулити людей. Я став наполовину менше їсти, стрімко схуднув. Щоранку ретельно вимащувався брудом, натягав старий одяг і простував на вокзал. Мої заробітки збільшилися в кілька разів.
Життя налаштувалося, до школи не ходив, бо «працював», але це не означало, що я був неосвіченим. Кожного вечора мати по кілька годин займалася зі мною науками. Завдяки їй я вмів писати, читати, знав географію, математику і навіть біологію. Вона – розумна, начитана людина, через мене не змогла закінчити університет, але ані краплини не шкодувала, і з часом усі свої знання передала мені.
Перші роки злиднів добряче підірвали її здоров’я. Матері не стало, коли мені виповнилося чотирнадцять років. Це виявилося надто важкою втратою, адже, крім неї, у мене ніколи нікого не було, але я швидко опанував себе, аби не втратити житло й не опинитися в дитячому будинку. Я пішов до однієї з жінок, що розподіляли в місті місця для професійних жебраків. Вона досить добре знала мою матір, тому погодилась допомогти. Ми домовилися, що я віддаватиму їй сімдесят відсотків свого заробітку, а за це мене ніхто не чіпатиме. Звичайно, пропозиція виявилася, м’яко кажучи з мого боку невигідною, але вибору не було. З того самого дня, таким чином уникнувши дитбудинку, почав самий про себе піклуватися.
Щоранку, коли діти йшли до школи, я одягав робочий брудний, подертий одяг, вимащувався пилюкою, сірими тінями в перемішку з болотом наводив під очима синці та йшов на вокзал. Тяжко переживаючи смерть мами, дуже схуд, кістки так і випирали з-під протертого одягу – сума подаяння зростала. Інколи стояв під магазином чи біля підземного переходу. Постійно доводилося міняти місце, щоб перехожі не запам’ятовували моє обличчя. З віком заробляти ставало складніше, потрібно було вигадувати трюки, обігравати свіжі образи. В решті решт я зупинився на ролі афганця, що втратив руку. Мені подавали охочіше, ніж іншим убогим. Від мене не тхнуло спиртним і я дотримувався кількох важливий правил: ніколи не вимагав більше, ніж давали, не важливо, були це купюри чи кілька копійок, при жодних обставинах не грубіянив – погана слава розповсюджується з надзвичайною швидкістю, а коли замість грошей пропонували купити поїсти, з вдячністю погоджувався.
– Але ж чому ви, здоровий гарної будови чоловік, не пішли працювати? – перебила я його. Зізнатись, відчувала до нього презирство, але, як професіонал журналістської справи, вміло приховала своє ставлення.
– Бо я більше нічого не вмію робити! Я, немов гарний актор, щодня граю роль та отримую за це непогані гроші. Хіба можливо в нашій гуманній країні влаштуватися на роботу без освіти? У мене навіть не було свідоцтва про закінченні дев’яти класів, не кажучи вже про диплом, без якого зараз нікуди не запхаєшся, до речі, я за день заробляю більше, ніж ви, – ледь помітно посміхнувшись, сказав Геннадій.
– Не думаю, що це так, – засумнівалась в його словах.
– Гаразд, скільки ви заробляєте на місяць?
– Це непристойне питання, але для інтерв’ю, таки відкрию вам конфіденційну інформацію, – сказала, важко зітхнувши, – щомісяця на руки отримую тисячу двісті гривень.
– А я, приблизно, чотириста гривень на день, враховуючи те, що більше половини віддаю в казну.
– Думала, ви заробляєте менше, – пробуркотіла я, відчуваючи певну незручність.
– Ось яка штука, Олесю, світ один на всіх, але кожна людина бачить його по-різному: хтось дивиться на нього крізь вікно власного новенького авта, а хтось з резервуару для сміття, і малюнок сприймається зовсім інакше. Ви навіть уявити собі не можете скільки на вулиці інтелігентних прошаків, а, між іншим, з ними дуже цікаво спілкуватись. Це освічені люди, яких зламало життя, та я йому не дозволив так само вчинити зі мною. Один з моїх знайомих, знаходячись на самісінькій верхівці соціуму за якісь місяці скотився до самого низу суспільства, я ж волію жити інакше. З самих низин кожного дня, повертаючись додому, піднімаюся нагору. Я, як і всі інші люди, з дня у день ходжу на роботу, у мене є вихідні, відпустка і що з того, що моя професія звучить принизливо. Професійний жебрак – лише маска, за якою переховується справжня честолюбна людина. У кінці робочого дня, повертаючись додому, я добре вечеряю, приймаю душ і засинаю у величезному двоспальному ліжку, що застелене чистою білизною, яка має приємний аромат. Досить часто відвідую салони, в яких мене доводять до ладу, ходжу в ресторани та можу познайомитись практично з будь-якою жінкою, яка навряд чи відмовиться провести зі мною незабутній вечір.
– Якщо все так добре складається, то чому не маєте сім’ї? – дивувалась я.
От ви би захотіли жити з чоловіком, який перебирається убогим і йде просити милостиню, звичайно, увечері вас би все влаштовувало, але ніколи не змогли б відверто відповісти на питання: ким працює ваш випещений чоловік?
– Маєте рацію, але чому ж ви наважилися видати свою таємницю?
– Бо прагну розпочати нове життя. Мені ніколи не була притаманна мораль, матір ще в дитинстві знищила у мені це поняття. Якось я стояв біля аптеки з простягнутою рукою, з неї вийшла виснажена бабця, подивившись на мене жалісним поглядом, вона витрусила з пошарпаного мішечка весь дріб’язок на мою долоню. Тієї миті подумав, що це я мав би давати їй гроші, адже її пенсія в десятеро менша за мій щомісячний заробіток, але відмовитись не посмів, це б порушило загальноприйнятий етикет професійних жебраків. Того дня я востаннє просив на вулиці.
– Вирішили змінити вид діяльності? – зраділа я.
– Ні, як вже казав, більше нічого не вмію. Можна сказати, вийшов на «пенсію», яку не сплачуватиме держава.
– Але ж ви ще надто молоді для пенсійного віку.
– Вважайте, що я, як військовий, пішов на «пенсію» за вислугою років, адже весь останній час пропрацював в образі афганця, – Геннадій мені підморгнув.
– То чим ви тепер плануєте займатись? – поцікавилась я.
– Завжди хотів навчитись грати на акордеоні, ось цим і займуся, а ще неодмінно поїду до Відня. Повірте, я можу це собі дозволити! Заощаджень вистачить, аби забезпечити себе на останок життя.
– Від сьогоднішньої зустрічі чекала чого завгодно, але навіть подумати не могла, що спілкуватимусь з таким цікавим персонажем, – промовила я вголос.
– Радий, що не розчарував вас, а зараз мені вже час йти. Можливо, шляхом до туристичної фірми, зустріну убогих та кину їм по кілька копійок, – посміхнувся він і, вставши з-за столу, легкою ходою залишив кафе.
Я склала в сумку речі й, розрахувавшись за каву, вийшла слідом. Дощ припинився, через кілька дальніх будинків перекинулася веселка. Дивно, я більше не відчувала до Геннадія минулого презирства, навіть навпаки, він видався дуже сміливою людиною, бо не кожен наважиться от так просто оприлюднити подібну особисту інформацію. Поволі дійшла до підземки, поруч стояла обмащена дитина, просила грошей, аби прогодуватися. Стало цікаво, чи насправді він потребує допомоги або ж переді мною один з професійних жебраків. Наблизившись до нього, зазирнула в сумні очі й сказала:
– Ходімо зі мною, куплю тобі хліба.
– Гаразд, – швидко погодився хлопчик, і на його обличчі засяяла посмішка.
Не кажучи більше жодного слова, дістала з гаманця купюру великого номіналу та кинула в кашкет, що лежав на підлозі. Ох, вже мені цей етикет, а може, він насправді хоче їсти…
