– Алло, це бюро знахідок? – Запитав дитячий голосок.
– Так, малюк. Ти щось загубив?
– Я маму втратив. Вона не у вас?
– А яка вона твоя мама?
– Вона красива і добра. І ще вона дуже любить кішок.
– Так, саме вчора ми знайшли одну маму, може бути це твоя. Ти звідки дзвониш?
– З дитячого будинку № 3.
– Добре, ми відправимо твою маму до тебе в дитячий будинок. Чекай.
Вона увійшла в його кімнату, найкрасивіша і добра, а в руках у неї була справжня жива кішка.
– Мама! – Закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що його пальчики побіліли. – Мамочко моя!
… Артем прокинувся від свого власного крику. Такі сни снилися йому практично щоночі. Він засунув руку під подушку і дістав звідти фотографію дівчини . Цю фотографію він знайшов рік тому на вулиці під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її у себе під подушкою і вірив , що це його мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув ….
Вранці завідуюча дитячим будинком, Ангеліна Іванівна, як зазвичай обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля Артеминого ліжечка вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Ангеліна Іванівна запитала хлопчика:
– Артемчик, звідки у тебе ця фотографія?
– Знайшов на вулиці.
– А хто це ?
– Моя мама, – посміхнувся малюк і додав, – вона дуже гарна, добра і любить кішок.
Завідуюча одразу впізнала цю дівчину . Перший раз вона приходила в дитячий будинок у минулому році з групою волонтерів. Напевно тоді і втратила тут свою фотографію. З тих пір ця дівчина часто оббивала пороги різних установ в надії домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але , на думку місцевих бюрократів , у неї був один суттєвий недолік: вона була незаміжня.
– Ну що ж , – промовила Ангеліна Іванівна , – раз вона твоя мама , то це повністю міняє справу .
Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і стала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:
– Можна до Вас, Ангеліна Іванівна? – І в дверях з’явилася та сама дівчина з фотографії.
– Так, заходьте, Аліночка .
Дівчина зайшла в кабінет і поклала перед завідуючої товстелезну папку з документами.
– Ось, – сказала вона , – Я все зібрала .
– Добре, Аліночка. Я повинна задати ще кілька питань, так належить, розумієш… Ти усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже, дитина – це не на дві години пограти , це на все життя .
– Я все усвідомлюю, – видихнула Аліна, – просто я не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.
– Добре , – погодилася завідуюча, – коли ти хочеш подивитися дітей?
– Я не буду на них дивитися, я візьму будь-яку дитину, яку запропонуєте, – сказала Аліна , дивлячись завідуючої прямо в очі.
Ангеліна Іванівна здивовано підняла брови.
– Розумієте, – плутано почала пояснювати Аліна, – адже справжні батьки не вибирають собі дитину… вони не знають заздалегідь яким він народиться…. красивим або негарним, здоровим або хворим… Вони люблять його таким, який він є. Я теж хочу бути справжньою мамою.
– Вперше зустрічаю такого усиновлювача, – посміхнулася Ангеліна Іванівна, – втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього ще в пологовому будинку. Зараз приведу його , якщо ви готові.
– Так, я готова, – твердим голосом сказала Аліна , – покажіть мені мого сина.
Завідуюча пішла і через 5 хвилин повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.
– Артемчика, – почала Ангеліна Іванівна, – познайомся це …
– Мама! – Закричав Артем. Він кинувся до Аліни і вчепився в неї так , що його пальчики побіліли. – Мамочко моя!
Аліна гладила його по крихітній спинці і шепотіла :
– Синку, синочку … я з тобою ..
Вона підняла очі на завідувачку і запитала:
– Коли я зможу забрати сина?
– Зазвичай батьки та діти поступово звикають один до одного, спочатку тут спілкуються, потім на вихідні забирають, а потім назовсім, якщо все в порядку.
– Я відразу заберу Артема , – твердо сказала Аліна.
– Гаразд, – махнула рукою завідуюча, – завтра все одно вихідні, можете взяти, а в понеділок прийдете, і оформимо всі документи як належить.
Артем був просто щасливий. Він тримав свою маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо метушилися вихователі, нянечки… одні збирали його речі, інші просто стояли осторонь і витирали очі хусточками .
– Артемчик, до побачення. Приходь до нас у гості, – попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.
– До побачення, прийду, – відповів Артем.
Коли вони з усіма попрощалися і вийшли на вулицю, він, нарешті, зважився поставити своїй новій мамі найголовніше питання :
– Мама …. а ти кішок любиш ?
– Обожнюю, у мене їх вдома цілих дві, – засміялася Аліна, ніжно стискаючи в своїй руці крихітну долоньку .
Артем щасливо посміхнувся і попрямував до себе додому.
Ангеліна Іванівна подивилася у вікно вслід Аліні з Артемом. Потім сіла за свій стіл і почала кудись дзвонити.
– Алло, Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку. Ім’я клієнтки : Аліна Смирнова. Категорія заслуги: найвища, подарувала щастя дитині … надсилайте все, що передбачено в таких випадках: безмежне щастя, взаємну любов, удачу у всьому і т.д. …. Ну і само собою , ідеального чоловіка, вона незаміжня…. Так, я розумію, що їх мало залишилося, дефіцит, але тут винятковий випадок. Так, і нескінченний грошовий потік не забудьте , він їй дуже знадобиться … малюк повинен добре харчуватися … Вже все відправили ? Спасибі.
Двір дитячого будинку був заповнений м’яким сонячним світлом і радісними дитячими криками. Завідуюча поклала трубку і підійшла до вікна. Вона любила подовгу стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила …
Ви можете не вірити в ангелів, але ангели вірять в вас.
джерело ілютрації: Pâmela Ferrarezi
