Твори Олега Погинайка

Сьогодні в розділі "Сучасна Читанка" публікуємо одразу три твори Олега Погинайка. Кожне оповідання в цьому записі розміщено окремою сторінкою. Раніше вже було опубліковано такі твори, як "МАТЕРИНСЬКА ДОЛЯ", "А СЕРЦЕ ВІДЧУВАЛО…".

КАНІКУЛИ ОЛЕСЯ

Вже того дня, коли Олесь з’явився на єдиній головній вулиці нашого села, витанцьовуючи під ритм музики, яка линула з навушників, я зрозумів: сумувати цього літа, знову не прийдеться нікому. Тринадцятирічний хлопець аж горів бажанням, якнайшвидше продовжити своє веселе, безтурботне життя в домівці свого дідуся, до якого поспішав.

Серед усього люду, який того дня зібрався в черзі за хлібом біля магазину, його, здавалося, радо зустрічали і підтримували, тільки менші хлопчаки. Але, як тільки він зупинився неподалік нас, вони чомусь поховалися за своїх старших захисників. А деякі бабусі, побачивши «міського дивовижу», взагалі, зі страху почали хреститися.

— Хелоу! – вигукнув своє вітання Олесь, і не перестаючи хитатися, наче після катання на американських гірках, поспішив вулицею.

Старенькі ще довго дивилися йому вслід. І тільки, коли його постать зменшилася настільки, що в яскравому світлі дня перетворилася на маленьку цятку, загомоніли знову. А я сівши на свого велосипеда, поспішив за ним.

Із Євстафієм – дідусем Олеся, моя садиба межується парканом, в якому, ще від минулих господарів, в яких я купив її з невеличкою ділянкою городу будинком, залишилася хвіртка. Ми відразу подружилися, не дивлячись на велику різницю у віці – сорок років, досі ходимо один до одного в гості, переповідаємо почуті новини.

— Ти не такий, як мій онук – випарубок. Тільки й уміє, що байдикувати. Ще світанок не засяє за вікном, як починає співати чи танцювати бовкуном. Дивлюся на нього й так і хочеться назвати його дурнем, нерозумником. Але ніколи цього не зробив – терпів. Щоправда, Олесик надовго не затримується в мене – побуде кілька днів і, їде. Сумно тоді стає без нього, пишу листи доньці, а в них: пришли до мене знову онучка, хоча б на тиждень. Чекаю. Але він і не думає. Мабуть боїться сільського життя. Хоч він у мене ледащо, та все-таки мій – рідний. То ж доводиться чекати наступного літа. Може приїде?

І ось воно прийшло – літо, а з ним – Олесь. Чи затримається цього року хлопець на довше, чи поїде від дідуся як завше? Чи дозволить селянам дивитися сни у спокої, не змушуючи думати, що згорить їхня скирта сухої трави, обламаються вночі гілки яблуні, розбіжаться на пасовиську їхні кози або корови, зникне повітря у колесах їхнього авто?… Всього не перелічити. А він є мастак на різні витівки, вміє з них викрутитися, після чого спробуй доведи: то була справа рук Олеся, а може когось іншого?

Євстафій саме порався біля вуликів із бджолами, коли онук виставив одну ногу, а потім і свою голову, дзвінко привітався:

— Привіт, предок!

— Привіт, – помітивши краєм погляду онука, відповів дід. – Приїхав, то скидай свої кості, старий.

Від таких слів, хлопець мало не завмер. Раніше вважав, що тільки сам міг так мовити старому, але, щоб він йому? Втупившись в дідуся своїм здивованим поглядом, аж розкрив рота.

— Ну, що випарубок. Слабо?

— Що саме? – перепитав онук.

— Чванитися? – Євстафій дивився на нього хвилину-другу, а потім змахнув рукою в його бік, вигукнув несподівано: – Бордо.

Що означало це слово, здогадуватися й роздумувати довго не потрібно було, бо вже за кілька секунд, перед очима і над головою Олеся загудів рій бджіл, які мабуть сприйняли його жовтого кашкета за квітку. Відмахуючись від миролюбних комах руками, хлопець миттю кинувся до хати. Можливо він думав, що бджоли чекають на нього за дверима. Поки дідусь не закінчив поратися біля них, не вийшов надвір. А відтоді минуло години зо дві.

Євстафій пізніше розповідав, як в Олеся підупав запал до жартів.

— Що в його голові вирувала: зверхність чи розчарованість, він таємним напівшепотом запитав мене: – Це ти, діду чи може я помилився адресом?

— А ти їхав до кого? Тільки не блякай мені. А кажи чесно, – а то знову їх покличу.

— До тебе. Ні, не подумай, що я забув як тебе звати, – почав виправдовуватись Олесь, вірно назвавши ім’я та прізвище дідуся, назву села, вулиці. – Але на таку зустріч – не очікував.

— А чого саме? Може ти за сорочку мені будилу хотів кинути, щоб потім від її запаху весь вечір відмивався у воді з олією. А може?… Олесеві стало неприємно від нагадувань його витівок, звершених минулого року.

— Ні-і. – глухо простогнав, опустивши голову.

— Отож бо. Цього разу я вирішив стати тобою.

— Мною? Це неможливо діду. Ти хоча пам’ятаєш скільки тобі років? – скинувся онук.

— Пам’ятаю. Коли хочеш, то можна зробити все. У Бога все можливе, то чому у мене…

— Але ж ти не Він. Та й звідки я знаю: є Бог насправді чи Його немає. Я не бачив Його.

Я спохмурнів, почувши недоречний сумнів Олеся. Він не мав бажання навіть посміхатися. Поставив відро з медом на підлогу, повільно підійшов до нього.

— А ти, хто є таким, що Він тобі повинен з’явитися? Його не бачив з людей ніхто і ніколи. Я також не бачив, але це не означає, що Його не має. Ти можеш, наприклад показати свою совість?

— Ти гадаєш: я без совісті. Вона у мене ось тут, – хлопець показав на серце, та старий змовчав. – Що, не віриш? Ще може заборониш жити мені так, як я хочу? – голосно додав онук.

Ми ще довго дивилися один на одного, зітхали, журно сопіли, кожен наважуючись першим розірвати полотно тиші. А вона глухо і глухо осідала, розгортаючи своє поникле шатро.

Нічого не мовив і не залишив навіть слово онукові за собою, я забравши відро з медом, вийшов із кімнати. Навмисне довго не заходив. І тільки під вечір, пораючись на подвір’ї, побачив Олеся. Хлопець так тихо підійшов до мене, що я злякався в собі. Стоячи поруч, він бентежачи простягав руку і, плакав. Я вперше бачив його таким. Мокрі очі, обличчя дивилися на мене й мовчки благали про прощення.

— Годі. Годі смуток розсівати. Ти ж у мене справжній господар. І ніякий не нероба. Є у тебе совість. Є.

У моєму голосі не чулося збайдужіння до Олеся; було боляче знову штрикати його своїми докорами, а потім дивитись, як очі дитини, встромлені поглядом у землю, мружаться від сорому, а може від гніву, який ще не дозрів але був готовий притупити віддих.

«Ні, мій Олесь не є таким. Він не здатний ненавидіти чи стати легкодухом. Він – особливий по-своєму. Головне: допомогти йому вберегтися від законів цього злого світу, вказати шлях до Світла й навчити бачити Його завжди. Бо тільки з Ним – можливо все насправді».

Вранці мене розбудив стук сокири, що здавалося, відлунювалась під самим вікном. А коли вийшов надвір і побачив із якою заповзятістю працював нею Олесь, розсікаючи одним махом, раніше порізані дідусем на поліна стовбури, що дзвінка пісня сокири, стала неабиякою прикрасою для початку нового дня.

— Ого, довго ви спите. Скоро час обідати, а ви тільки прокинулися, – справедливим був докір у мою адресу хлопця. – Ходіть до нас – чаю вип’єте. Дідусь заварив, казав, що сил прибавляє.

— А ти вже снідав? – поцікавився я, надіючись почути заперечливу відповідь.

— Іще о сьомій.

— Молодець, – похвалив Олеся. – І все-таки, може ще б поспав?

— Від лежби нутрощі злежуються, жити треба на ногах, – пояснив він.

Мені стало соромно від почутого. Та й сам я був винен – запрацювався допізна, працюючи над своєю новою повістю.

Олесик того дня не присів ані на хвилинку. Таким його дідусь бачив уперше. Звичайно, сам старався не відставати від онука.

Робота в руках Олеся горіла. Гора порубаних полінців лежала біля хліва, дах будинку сяяв латками з нової черепиці, а пофарбовані білою фарбою хатні вікна усміхалися світу, ніби сьогодні були створені. Навіть собака, бачачи зміну в молодому господарі, весело виляв хвостом. А ввечері в будинку Євстафія линули читання Біблії – єдиної книги, яку старий мав у себе й читав щоранку і щовечора. Тепер Олесь і він – читали її разом. Потім молилися. І лилася їхня молитва в чистий одсвіт неба, подібно ароматам літніх трав, без яких неможливе літо.

Я більше не хотів засиджуватися за своїм ноутбуком. То ж, аби прокинутися раніше Олеся, вирішив не зволікати нічним часом. Заснув відразу. Заведений з вечора будильник, розбудив мене вчасно. Була шоста година ранку. Та коли я вийшов на ганок, застиг у безруху – хлопчина зі своїм дідусем вже поверталися додому. Але звідки?

— Знаєте, а ми сьогодні ходили схід сонця зустрічати, – сповістив свою новину ще здалеку Олесь. – Я можу показати його красу. Це що-ось!

Не чекаючи від мене згоди, хлопець дістав цифрову фотокамеру, почав гортати на її екрані зроблені знімки сонця. Велике сонячне колесо, здавалося, ніби торкалося землі й ось-ось могло підпалити її своїми проміннями; поволі підносилося; розкидало відблиски у краплинах роси; бігло сонячними зайчиками по стовбурах; ясніла даль і неба висота від його райдужного світла.

— І коли ти, ні, ви, – виправив я себе, подивившись на Євстафія, який стояв неподалік і усміхався, – прокинулися?

— О пів на четверту. Довелося йти три кілометри, щоб за отим лісом забратися ще на високий пагорб. А він, не повірите, як гора на Буковині, звідки дідусь родом. Правда-правда. Колись, коли я був у нього і був меншим, ми разом вилазили на нього. Та то було давно. От якби зійти на неї знову, – Олесь замріяно подивився на небо, перевів погляд на нас. – Шкода.

— А чому Євстафію? – поцікавився я у старого. – Невже не тягне додому?

— Ще як? Але що робитиму там? У будинку в якому жив раніше, живуть інші господарі, дружина померла. А тут, до дітей ближче та хворію я. – Він розправив свої плечі, як крила, поглянув на небо подібно птаху, але, дійсно, не маючи сил піднятися в повітря, тільки важко зітхнув. – Коли Бог дасть сил – житиму, а коли ні, то піду у свою Небесну країну, оселя в якій створена Ним, чекає на мене давно. Там вже моя дружинонька.

Олесь підійшов до дідуся, обійняв його. Від баченого у мене на очах з’явилися по краплині сліз. Добре що хлопець не бачив їх. А може побачив, але змовчав? Не хотілося його питати. Та й чи потрібно?

Я дивувався жазі Олеся до роботи. Як і вчора, сьогодні він знову не збирався відпочивати. Чи бачили колись свого сина таким батьки? чи знають чим він тут займається?

— Ніколи, – засміявся хлопець. Його відповідь не виявилася жартом. – Хай думають, що байдикую.

Вони звикли мене таким бачити. А мене хвалити не потрібно, – вгадавши мій задум, який я збирався озвучити, застеріг. – А то носа задеру і повернуся до свого попереднього життя.

У відповідь я нічого вже не хотів говорити. «Справді, можна перехвалити, – подумав про себе. – Нехай залишається таким як є зараз. Світ жорстокий, беззалаберний. Ще встигне настраждатися».

Того дня сонце без жалю зігрівало землю, а вона стомлена його проміннями, перетворилася на гарячу сковороду. Навіть у тіні дерев температура сягала більше 25. Та для Олеся спека не була завадою. Цього разу хлопчина наводив лад у кізятнику Піт градом котився з обличчя, але він не здавався.

— Може перепочив би? У спеку не корисно для організму працювати, – порадив я. Та Олесь, поглянув угору, вмився прохолодною криничною водою й знову пішов усередину хліва. Лише через годину, сидячи у себе в кімнаті, через відчинену квартирку я почув задоволену похвалу дідуся.

— Ото господар у мене росте: старанний, умілий. Все може! Молодець, – приповідав він.

— Завтра, дідуню допоможеш навести лад у своєму кладізі, – попередив Олесь. – А на сьогодні все.

Вилив на себе відро води, хлопець побік у хату. А ввечері, пере одівшись у чистий одяг, обоє вирушили до церкви на богослужіння в сусіднє село, залишив мене на три години за господаря. Повернулися вчасно. Встигли і господарство обійти, і собі вечерю собі зготувати. А потім, допізна знову читати Біблію, співати християнських пісень, молитися.

Зоряна ніч вибілювала село до самого ранку. Та вранці погода вмить змінилася – небо затягнулося темними хмарами. Мені здавалося, що кінець світу, про який описується в Біблії, прийшов передчасно.

— Не хвилюйся, – заспокоїв Євстафій, – він іще попереду. А це, – кивнув угору, – всього тільки дощ. Ох, і потрібен він землі. Зачекалася вона водички неба.

Небо ніби розламалося. Жахливі хмари хурчали, клекотіли, стріляли блискавками, а потім пускали над собою довгі ешелони громі, від звуку яких ставало лячно душі. А щодо самої водички з неба, то…

«І де її стільки взялося? – думав я, дивлячись у вікно з веранди, як дощ не перестаючи ні на хвилину, продовжував «поїти» землю. Мені вже вчувалося, що вона прохала про допомогу. Страшно було дивитись, як цілі озера виникали на городі, ховаючи під собою кущі картоплі, огірків, помідорів; як бурхливою рікою вода текла стежинами подвір’я. В селі роботи – лопатою не прогорнеш, а через цей дощ, її ще більше додасться». Єдине втішало: він все одно колись має закінчитися

І дощ закінчився. Чалапаючи калюжами в резинових калошах я на власному обійсті, а Євстафій з Олесем на своєму, – оглядали наслідки негоди, після чого, разом зійшлися на спільній думці: на все воля Бога. І це була правда.

— Не сумуйте, – дивлячись на нас, намагався втішити Олесь. – Чи може думаєте: Господь забув за нас?Довіртеся Йому і отримаєте більше.

— Онук правду говорить. Не слід гнівити Бога за дощ, який ми самі просили в своїх молитвах. От Він і послав його.

— А коли послав дощ, то пошле погоду. А з нею – урожай, – заключив Олесь.

Сонце не мало достатньо сил пробитися крізь хмари на повну. Зате зранку наступного дня, знову обійняло своїми проміннями землю.

— Де ваш Олесь, Євстафію? – поцікавився у старого, коли помітив під полудень відсутність хлопця на подвір’ї .

— Сам не знаю. Сказав, що йому потрібно до когось у село, обіцяв не баритися, а сам – як у воду канув. Аби щось не сталося, бо якийсь шум чув у селі. Може самому піти на пошуки?

— Не хвилюйтеся, прийде ваш онук. Не маленький, – заспокоїв я його. Але той спокій виявився не на довго. Посидів на лаві під хатою хвилин із десять, дідусь все-таки вирішив сам про все розізнати.

— Поглянеш за моєю господою, – гукнув мені з вулиці.

Коли Євстафій розшукав подвір’я на якому за свідченнями односельців мав знаходитися Олесь, лихі передчуття старого залишили. Тільки безлад, який стояв біля хати, у мовчанні свідчив: тут нещодавно все-таки щось сталося. Ввійшовши у саму хату, він побачив онука, який сидячи за столом в оточені молодого подружжя та сусідів, пив гарячий чай. Завидів старого, господарка миттю кинулася до нього, впала на коліна і незрозуміло чому, почала благати в нього прощення.

— Пробачте ви нас, пробачте. Ми не хотіли цього. Та якби не ваш онук… – вона не закінчила, бо схопила його руки, почала цілувати їх.

— Не ангел я і не Бог, щоб мені кланятися. Розкажіть краще, що сталось, чому Олесь не в своєму одязі? – спокійно попрохав Євстафій.

Про все це я дізнався, коли вони повернулися. Хлопчина не переставав переповідати історію свого героїчного вчинку, щоразу подаючи його в різних інтонаціях голосу. Він пишався собою та в розмові з журналістами, батьками дівчинки, односельчанами, які привели їх до свого героя, за два дні після пригоди, був стриманий.

— Не знаю, та ще з самого ранку, – почав розповідь, – мене чомусь потягнуло до них. – Олесь подивився на молоде подружжя і усміхнувся до них. – Якийсь дивний голос із середини мого серця наказував: ти повинен іти до них – негайно. Пішов. Причина візиту віднайшлася в дорозі, як згадав про поплавці для своєї вудки, яка давно валялася в хліві дідуся. Але виявилося, що вони, з часу, як народилася в них донечка, закинули риболовлю. Ми посиділи, погомоніли. Коли вирішив я йти додому, тоді… Ви вже знаєте.

Олесь знову усміхнувся.

— А ти любиш риболовлю? – запитав журналіст, який записував усе мовлене Олесем на диктофон.

— А хто її не любить. Звичайно, може і хтось, але не я, – похвалився хлопчина.

— Тоді приймай від нас дарунок, – мовив той самий, попрохавши свого помічника щось вийняти з редакційного автомобіля.

Олесь мало не розплакався, коли побачив три великі сучасні вудки.

— А восени ми представимо тебе до нагороди, – доповнили вже селяни.

— О-о, ні. Цього якраз я не хочу. І не вмовляйте мене. Бо відмовлятимуся. Й від дарунка також, – зарепетував Олесь.

— Але ж ти наш герой, – стояли на своєму дорослі.

— Ні. Героями не народжуються. Героями стають. Але геройство – не для мене. Героєм я вже був, – хлопчина засміявся.

Що мав на увазі він, не важко було здогадатися. Це знали тільки селяни та й вони змовчали перед журналістами.

— Коли «так», то нехай буде – «так». Але в газеті – напишемо, – попередив чоловік.

За двадцять хвилин подвір’я опустіло, залишилися біля своєї хати тільки дідусь з Олесем. А ще – три

вудки, дві з яких хлопчина вирішив подарувати батькам дівчинки.

— Не потрібно мені їх стільки. Що з ними робитиму? А от ви…

Залишив їх, миттю розвернувся і, кинувся з подвір’я.

Батьки Олеся так і не дізналися б про вчинок сина, якби не прочитали про нього в газеті. Наче на крилах

прилетіли вони з міста «вичитати» малого, та, швидко передумали. А коли ще дізналися, що їхня дитина допомагає дідусеві й побачили результати його праці, – не повірили б.

Літо 2014 року для Олеся стало по-справжньому пам’ятним. Адже він не просто змужнів, а показав: хто є насправді. Хіба у тринадцять це неможливо? Тільки дурень скаже: Ні! Та головна мужність не в самій силі, від якої в деяких розум зникає, душа черствіє, серце кам’яніє. Головне не скніти, коли над тобою гомінка круговерть; «не сидіти на шиї» сиднем у житті інших. Головне бути потрібним – Богу, людям. І Олесь це зрозумів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Отримувати нові коментарі по пошті. Ви можете підписатися без коментування.