Зрада
Я перестала плакати дощем,
Рясним і чистим, наче спрагле літо,
Скупа сльоза та ще на серці щем,
Душа черства. І як з цим далі жити?
Я перестала слухати весну,
Найгірше – просто чути перестала
Її красу, безмежно-голосну,
Що почуття промінням лоскотала.
Як віртуоз-скрипаль, по нервах біль,
Щоб все згадати, щоб усе відчути.
Я перестала вірити тобі,
А ніби зовсім перестала бути…
Почуттів океан
Лоскочуть хвилі спогади прекрасні
Палких обійм, жагучо-спілих днів
І проблиски очей твоїх незгасні,
І в травах переспіви цвіркунів…
І море! Море, море, море, море….
Шаленства і безумства наших тіл,
«Destino mio, canzone, amore!!!»* –
І обертом весь світ від ніжних слів…
Нахлине й відійде…сліди змиває…
На плечі ляже спокоєм туман…
Так шепоту твого не вистачає,
А почуттів – на цілий океан…
* Моя доля, пісня, любов (з італійської)
Вир гріха
Несамовитіти, чи хоч кричати!
Нахабних рук, як змія язиків,
Під свій поділ би мала не пускати…
Без опору?…у самий вир гріхів!..
Знетямлена, знедолена, забута…
Знеструмлена за мить одну була
Чужинцем-завойовником приблудним,
Що зустріч випадкова привела.
Це ж просто добровільне божевілля!
Та що з того? Зухвалість – божий дар,
Ковток вина… «Халявного» сумління…
Густої зваби й чоловічих чар…
