— Оце знахідка! — розгублено вигукнула бабуся Клавдія, кинувши на землю мішок із бурячинням, щоб нахилитися за маленьким кошеням, яке налякано дивилося на неї й нявчало голосом, що більше видавався на дитячий плач. Побачивши його, мало сама не заплакала. – Моє маленьке, моє крихітне. Мама солодуня! – аж захлюпотіла від розчулення словами, притуливши кошеня до себе. А воно ніби й чекало ласки, замуркотіло, заплющило свої маленькі оченята, готове ось-ось згорнутися калачиком аби заснути та поринути в свої дитячі котячі сни. – Загубилося? Чи може мама навмисне залишила тебе в мене?
Забувши про мішок, мов птах полетіла на подвір’я. Згадала про їжу для своєї корівки, коли побачила, як Зірка махнувши хвостом й не подавши свого голосу, пішла до хліва. А на ганку біля хати продовжувало линути невгамовне Клавдієве щебетання.
— Не бійся, тебе ніхто не образить. Я любитиму тебе, мов свою… – бабуся не знаючи з ким або з чим порівняти кошеня, раптово замовкла. Їй так захотілося покликати когось із сусідів, похвалитися знахідкою, як у роки війни, коли на подвір’ї інтернату, одного дня підібрала подібне кошеня. Воно так само плакало, налякано дивилося й тремтіло. А коли взяла до рук, за хвилину замуркотіло. Довго тоді прийшлося вмовляти вихователів закладу, аби ті дозволили йому залишитися разом із нею, обіцяла доглядати його. На щастя дорослі дозволили. От саме кошеня, нічого не пообіцявши, за тиждень кудись утекло. Довго тоді плакала маленька Клавдія, намагаючись розшукати тваринку. Але…
— … Як свою кицюньку. Надіюся ти не втечеш від мене? Ні? — Старенька підняла кошеня до рівня очей, і ще раз подивилася на нього, всміхнулася.
— Няв, — відповіло воно й заплющило свої вічі.
— На ніч старенька забирала своє щастя до хати, клала коробку поруч зі своїм ліжком, молилася над ним. Коли розмовляла з кошеням, ніжно гладячи його білу шерсть, здавалося, забувала всі болі й тривоги з минулого.
— Ну, ось, — поклавши в застелену м’якою кофтиною коробку кошеня, тихо мовила. — Спи, Відпочивай.
А я…я, — випрямившись, старенька намагалася пригадати, де саме залишила мішок із бурячинням для Зірки.
Увечері своєю радістю ділилася з дітьми, які завітали до неї за порічками. Побачивши білосніжне кошеня, дівчатка і хлопчики так і завмерли біля хати. Дехто з подиву навіть розкрив свого рота.
— Що це у вас, бабусю?
— Не «що», а «хто», – виправила свого молодшого братика Павлуся Марійка. Це — кошеня. Ко-ше-ня.
— Але ж воно бі-іле – не тямив хлопчина. – Хіба такі бувають?
— А й справді, бабусю, бувають? І де ви його віднайшли?
— Це хлопчик чи дівчинка?
— Воно мишки ловитиме?
— Молочко, сметанку їсть?
— А яке у нього ім’я?
Запитання сипалися — встигай тільки відповідати. Довелося малечі розповісти все, як було.
— А за ім’я… ім’я забула. Не подумала, — соромно зізналася. — Може назвати його Знайда, бо знайшла на городі, — пояснила.
— Ні-і-і, — в один голос заперечили діти.
— Назвіть його Білосніжка, – запропонував Олесь — найстарший з гурту. — І не хвилюйтеся за стать, це — дівчинка. Я перевірив, – гордо повідомив.
Старенька повіривши дитині, полегшено зітхнула.
— Білосніжка. Білосніжка. Білий сніжок.
Поки не стемніло, дітвора не хотіла випускати тваринку зі своїх рук. Тільки й було чути їхні щасливі голоси, що кликали кошеня кожен до себе. І воно бігаючи, нікого не боялося, не переставало муркотіти, а вночі спало до самого ранку. Прокинувшись, одразу попросилося надвір.
Свою обіцянку, яку дала малеча ще вчора, повертаючись до своїх домівок, виконали. Принісши з собою гостинці для Білосніжки, хлопчики і дівчатка, намагалися вгощати її, але кошеняті найбільше подобалося молочко. Тож усі пиріжки, млинці, ковбаску, манну кашу і навіть полуниці з морозивом було вирішено віддати курям.
Білосніжка нікуди не тікала, не ховалася, ніби виросла на обійсті бабусі Клавдії. Коли старенька поралася в саду чи на городі, вона постійно знаходилася поруч. Бувало сяде в траві або ж у картоплині, але так, щоб господиня бачила її, й спостерігає за нею. Вона завжди відгукувалася, коли кликали її, любила посидіти на руках, полежати на грудях, не проти була покататися на спині Зірки, коли та паслася на вигоні. Коли підросла, інколи з нею на ніч залишалася в хліві – спали разом і здавалося бачили однакові сни.
Навесні, 2009 року, коли захворіла Зірка, Білосніжка жодного дня й ночі не залишила її — лежала біля голови, муркотіла, лизала.
— Господи, не вистачало б, аби й ти пішла за нею. Що тоді я робитиму? — бідкалася старенька.
— Не помре ваша Зірка. Чуєте, як Білосніжка молиться за неї Богу, — втішала бабусю малеча, з жалістю дивлячись на всіх троїх.
Минуло два тижні, як усе владналося. Та за тиждень сталося нове лихо — Клавдія зламала ногу.
— Горе мені, — плакала, коли забирали її в лікарню райцентру. — Тепер мої корівонька і кішечка точно загинуть. І знову найкращими ліками для бабусі стали слова потіхи дітвори.
— Невже у нас війна? Слава Богу її давно вже немає, а ми зі своїми батьками доглянемо Зіроньку та Білосніжку.
Не було такого дня, в який би хтось із дорослих зі своїми дітьми не приїхав зі села, щоб навідати Клавдію в лікарні, розповісти про улюблені корівку та кішку, почастувати гостинцями. Від такої уваги старенька розчулювалася до сліз а гостинці ділила поміж хворими.
Повернулася додому за три тижні. Білосніжка, мабуть відчуваючи повернення своєї господині, запримітивши здалеку автомобіль сусіда, скочила з паркану й кинулася назустріч. Довелося зупинятися, щоб підібрати білосніжну улюбленицю Клавдії в салон авто. Всівшись у неї на колінах, кішка так і не зіскочила на землю, поки старенька знову не взяла її на руки. Побачивши свою Клавдію, також від радості майже не заговорила Зірка. Обійнявшись, довго старенька не відпускала нікого, цілувала та щось шепотіла на вуха то корівці, то кішці.
Тієї весни Клавдії город допомагали садити всією вулицею. Приходив зі своєю сім’єю навіть сільський священик, який нещодавно переїхав у село із міста. Від своїх батьків не відставали діти. Отак і жили, не відчували себе самотніми, як бджоли не знали спочинку від самого ранку до пізнього вечора.
Початок осені 2010 прийшов у дім Клавдії з новою бідою — знову захворіла Зірка. Білосніжка мабуть відчувала хворобу корівки, бо весь останній тиждень літа не залишала її ні на хвилину. Клавдія ніколи не бачила кішку такою схвильованою. Бо не хотіла випускати її, коли приходила доїти Зірку; муркотіла, наче щось говорила; часто заходила до хати крізь відчинену квартирку і, кликала до хліва. В тому, що кішка не помилялася, зрозуміла, та було запізно – за два дні Зірка залишила цей світ назавжди.
Клавдія думала, що збожеволіє. Заплакала й змарніла, не хотіла навіть підпускати до себе Білосніжку. Але кішка не припиняла супроводжувати свою господарку, куди б та не йшла; сиділа осторонь, чекаючи хвилини, в яку б могла стрибнути їй на руки. Вночі, коли старенька засинала, лягала поруч й муркотіла. Більше не в силах зносити свої страждання, Клавдія все-таки змирилася. Сидячи обідньої пори біля хати, вона покликала Білосніжку. А та не чекаючи, миттю стрибнула їй на руки й замуркотіла так, що її голос, здавалося було чути за селом.
— Пробач мене, стару бабу, – втішала тваринку старенька, але та продовжувала муркотіти, ніби намагалася своєю вдячністю зализати спільну біль за Зіркою.
Радості світла облога прийшла після довгої та холодної зими. Не чекала Клавдія, що одного дня, завітавши до неї діти, приведуть із собою маленьке козенятко.
— Це для вас, від усіх нас і від наших батьків, — пояснили.
— Мені? За що? Як це? Навіщо? У мене?…
— А нам нічого не потрібно, — вже збиралася йти малеча додому, та зупинилася біля хвіртки. — Її звати Зіронька. І народилася вона на Різдво, тож її біля трьох місяців.
— А ми… ми… Ми допомагатимемо вам доглядати її.
— Оце так дарунок. Бачиш, Білосніжко?
Клавдія так і залишилася стояти з розведеними руками, зігріваючи своїм поглядом Зіроньку.
Кішка сиділа біля дверей будинку, здивовано розглядаючи свою нову подругу. А ввечері вже загравала з нею у хліві де раніше жила корівка.
До початку осені, Зірка непомітно подорослішала, й непомітно ні для кого закохалася в сусідського цапа, з яким разом паслася на вигоні й за п’ять місяців народила кізочку, яку Клавдія вирішила подарувати Павлусю. Молоко, що давала Зірка, було смачним. Білосніжка з нетерпінням чекала години, коли господарка йшла доїти свою улюбленицю, всідалася поруч обох й уважно спостерігала, а потім першою спішила до хати.
2011 рік нарешті став щасливим і для Білосніжки. Народивши п’ятеро подібних до себе кошенят, вона, як справжня мати піклувалася за ними, оберігала. вчасно годувала. А коли ті підросли, ходила з ними на прогулянки. Тільки болячи було віддавати їх іншим господарям – хотіла, аби її дитинчата залишалися з нею, сичала на кожного, хто приходив подивитися на них; ховала тільки у відомі тільки їй закутки, а коли це робити стало неможливо, послухалася поради Клавдії
— Не потрібно сердитися, моя солодулечко. Твої дітки житимуть у добрих людей. Розумієш? Відпусти їх.
І вона відпустила. Всіх.
Пізніше старенька декілька разів бачила на своєму подвір’ї котів, які мов дві краплі води були подібні на Білосніжку. Та й сама кішка впізнаючи власних дорослих дітей, першою бігла їм на зустріч, тулилася до них. А потім осідлавши паркан, муркотіли один одному.
Липень 2012 року. А саме одна з його ночей, майже не стала останньою в житті Клавдії та її Білосніжки. Ніхто з них не знав і не здогадувався, що їм доведеться пережити…
Зоряний вечір напередодні тієї ночі не обіцяв негоди. Теплий і духмяний, він повертався зі своєї далекої дороги, котячи з собою чисту і глибоку, як небо тишу. Та не пройшло й двох годин, як ота тиша почала зникати в поривах вітру, який щохвилини робився сердитішим і безжаліснішим, — ламав гілля дерев, крутив зірваним листям, бив у шибки вікон краплистим дощем. Після опівночі розізлився так, що, здавалося настав кінець світу. Земля тремтіла й просила захисту від блискавок, які своїми кривими стрілами, краяли темряву від самого неба, сягаючи землі, громи з гуркотом котилися небесними залізницями.
Клавдія прокинулася від удару, що був подібний на вистріл із гармати по її будинку. Лежачи в темряві й молячись Богу, за декілька хвилин відчула запах диму, що проникав усередину крізь стелю. То провалюючись у безпам’яство, то знову повертаючись у реальність, старенька невдовзі почула, як біля неї з’явилася Білосніжка. Вона бігала по ліжку, зістрибувала на підлогу, то знову вистрибувала на Клавдію, наче хотіла щось сказати.
Коли Клавдія побачила, як з прогорівшої місцями стелі до кімнати почали прослизати язики полум’я, зрозуміла прохання своєї улюблениці.
— Швидше, швидше, Білосніжко. Тікаймо.
Клавдія штовхнула вхідні двері, але ті навіть не думали прочинятися. Дві наступні спроби також виявилися марними. Від їдкого диму, що заповнював кімнату, дихати ставало нестерпно важко – душив кашель, а з очей текли сльози. Що було потім, бабуся відчувала наче крізь сон: падаючи, вона не торкнулася підлоги, а опинилася… крізь густу завісу безсилля, ледве спромоглася вимовити: Білосніжка… Врятуйте її. Вона у будинку.
До вечора наступного дня Клавдія то прокидалася, то знову засинала, щоразу згадуючи Білосніжку і Зіроньку. Про те, що від удару блискавки від будинку залишилася тільки його половина й стільки ж хліва, Клавдії повідомили лише за два дні. Жінка спочатку захвилювалася, та коли вийшовши надвір, аби поглянути на своє обійстя, то по-дитячому здивувалася: біля згорілої половини будинку й хліва, працювали односельці, – височіли новозбудовані стіни, чоловіки готували нові крокви для даху. Старенька крізь сльози не помітила, як до неї підійшла Білосніжка. Притулившись до її ноги, вона так замуркотіла, що, здавалося її голос могли почути на зворотному кінці села. Вони обоє плакали, але від радості, що залишилися живими і, знову є разом. Обгоріла біла шерсть кішки була сумним спогадом про ту чорну жахливу ніч – ніч у яку, якби не вона, то Клавдія загинула б у диму. Тепер світло волошкових світанків зустрічатимуть разом іще не раз.
Новосілля у відновленому будинку Клавдія святкувала за три тижні всім селом. Як і раніше, першими її гостями стали діти, які внесли на руках і пустили до хати знову білу-білу Білосніжку. Розгубившись, кішка хвилину-другу стояла біля дверей нової кімнати, розгублено розглядала стіни, підлогу, стелю і, лише потім пішла до нового ліжка свої господарки. А за вікном того дня знову сяяли з неба зорі, пахло травами, спокоєм.
Два роки підряд старенька зі страхом у серці зустрічала ніч, у число якої знаходилася на вістрі смерті, раділа за Білосніжку, а у душі сумувала, хоч нікому не розповідала, за небом. Поглядаючи вгору, не раз зітхала, проймалася болем за людей, які жили на землі, не думаючи про вічність.
— Життя — це святий дарунок Бога, Який подарував його нам, — говорила всім у дні свят чи в буденні дні; завжди поверталася додому зі храму сповнена радості і подяки Господу за кожну мить життя.
Не знала Клавдія що 2014 стане останнім її роком. У суботу перед святом Великодня напікши в останнє пасок і роздавши дітям, вирішила перепочити, щоб опівночі піти до храму на святкове богослужіння.
Прилігши на ліжко, Клавдія вдихнула на повні груди повітря, всміхнулася, наче невідь до кого й заплющила вічі. Такою побачила її Білосніжка, довго муркотіла на вухо, лизала холодні вуста, обличчя. Такою щасливою побачив її сусід Микола, повертаючись Великоднім світанком додому зі посвяченою Паскою та крашанками, що лежали у кошику.
Три дні над селом, декілька разів на день з’являлася в небі веселка. А коли несли третього дня після свята Клавдію на цвинтар, літали білі голуби. Вони не зникали всі сорок днів опісля.
— Може серед них є душа нашої старенької? — з сумом поглядали на них односельці.
Не знала й Білосніжка, окрім одного? Клавдія ніколи не повернеться додому. То ж щодня ходила на її могилу, ввечері поверталася, застрибувала через відчинену квартирку до кімнати, лягала на ліжко й муркотіла. Декілька разів зі кладовища кішку забирали діти, священик, але вона знову поверталася на могилу своєї господарки. А за місяць так і залишилася. Назавжди, навічно.
